Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— До чого тут бамбук? Про людину йдеться, славна-хороша! Я у ваших хіміях-біологіях не професор. Але пояснювати мені, як родиться дитя, не треба.

— Я й сама не повірила б, якби не переконалася, що тіло можна виростити, як виноградну лозу.

Мусій пригадав, що вже чув ці слова від Верхуші. «Ну, тому пробачити можна — у вісімдесят п’ять і не таке скажеш… Але ж обличчя — точнісінько Віталикове. — Страшний здогад обпалив Мусія: — Значить, брешуть. Відкопали, зшили, оживили. А дурна Галя, та, що колись була найкрасивішою, наймудрішою жінкою на весь куток, плаче над порожньою могилкою!»

— Я впізнав його, — ледь володаючи язиком, глухо мовив Мусій.

— Так і повинно бути, — охоче погодилася Ірина Олексіївна. — Рука складається з клітин, що мають повний набір генів у комбінації, властивій тільки вашому синові. Тому й росте копія.

Що воно за «набір», те Мусій пропустив крізь вуха, а от «росте копія»…

— Виходить — (з цими божевільними й сам збожеволієш)… — виходить, ви з моєї руки можете виростити мого двійника?

Ірина Олексіївна відповіла не одразу:

— Не знаю, лише один експеримент… Можливо… «Насміхається з моєї неосвіченості», — майнула образлива думка.

— А з пальця виростити руку, а тоді вже…

— Не знаю, тут гадати не можна.

Буває, що й до очевидних речей людина призвичаюється роками, а тут… Ні, брати на віру сказане Мусій не збирався — як не збирався висловлювати свій страшний здогад, та воно якось саме зірвалося з язика.

 — І ви не відкопували Віталика?

У жінки від жаху округлилися очі. Он до чого додумався цей чоловік!

— Були б і ноги звичайні, аби… А так іще ростуть.

— Ну добре, розберемось.

Вогненні гадючки почали раптом змигувати перед Мусієм і заважали йому думати. Два факти були за те, що Іванова говорить правду: коротенькі ніжки «бункерного» Віталика й твердження Верхуші: «Тепер без жінок обходитимемось». Хоча… Верхуша міг повторити слова своєї заступниці. Отже, виходить, лише один факт. А другий… Другий ми зараз знатимемо точно.

Мусій стрімголов помчав додому. Вхопив лопату, ліхтар і, не сказавши нікому з домашніх ні слова, знайомою доріжкою навпростець майнув через ліс на кладовище. Зустрічні запізнілі поминальники сахалися, а то й ховалися обачно, помітивши Мусія, що був мов сам перелесник.

«Короткі ноги, бо утяла. Нехай не викручується, — розвінчував Мусій єдиний незаперечний факт. — Зараз побачимо, зараз про все дізнаємось».

Не без труднощів відшукав синову могилку: тепер і ряди стали копати якось інакше, не так, як раніше, коли Мусій працював тут і коли намагався, щоб симетрія і печальна краса останнього людського притулку хоч якось утішала родичів небіжчика. Чи ледачіють живі, чи байдужіють? Поспіхом відбувають ритуал, і швидше б забути, швидше бігти, мчати. А куди? Певне ж, і самі не знають, спитай хоч найграмотніших, Мусій уже надивився на вчених та мудрих…

Сів на чорну кахлю, чекаючи, поки підуть з кладовища жінки в чорних хустках, для яких і дім власний уже не дім, і тут ще вони не вдома, для яких світ розколовся на дві частини, і вони ходять, немов маятники, відраховуючи «дев’ять днів, сорок днів, рік, два роки…», саджають безсмертники, залишають на тарілочках цукерки на спомин душі, підфарбовують огорожу, їхніми турботами кладовище живе, хоч і заселене неживими.

Чекаючи, поки споночіє, Мусій сидів біля довічної синової оселі і, спершись на оградку, дивився, як у небі з’являються зірки. Щось щемливе нило йому в душі, схоже на жалощі до самого себе чи усвідомлення своєї малості перед величчю Всесвіту, — Мусій не дуже був мастак сплітать слова у вінки абстрактності. Конкретні вінки й пам’ятники — о, тут він був визнаним майстром і дарма покинув цю роботу, дарма. У своєму житті він майже не вдавався до розмірковувань, що не грунтувались би на реальних предметах і фактах. Скажімо, ось небо зараз йому видавалося фотопластинкою, опущеною у розчин з проявником. І там, де Мусій зігрівав її поглядом, з’являлася біла цяточка, що починала йому підморгувати* Небо очистилося від хмар, стало геть чорне, всіялося світлими й жовтуватими цвяшками. Мусій завжди намагався мислити конкретними поняттями. А от пояснити, що в його душі зараз діється, не зміг би…

На верхівки дерев повільно виповзав місяць у червоній шапці-кубанці. В далекому селі обмінювалися останніми вістями собаки.

Копати чи ні? Має право батько потривожити синів супокій, щоб розвіяти власну тривогу, щоб упевнитись у святості й непорушності одного з людських законів? Чи сам він не стає святотатцем? Напоум, господи, Мусія, бо не здатен він осягти розумом того, що твориться в цьому світі, збагнути діяння людські. Може, тому, що темний, темніший ночі, от і збиткуються з нього, вигадуючи легенду про Адамове ребро, стару легенду на новий лад.

Треба копати: Мусій обережно знімає з могили іграшки, нарізає землю квадратиками і, знявши, складає їх рядочком, щоб опорядити все акуратненько, коли виявиться, що страхи батькові були марними.

«Не з ребра, бач, а з руки вирощують, якщо, звичайні, не бреше Іванова. Це ж кожна людина безсмертною стане. І якщо їй повірити, тій чарочці кришталевій, то ніхто не глумився над синовою могилкою, а там, у боксі, виростає Віталиків двійник, нам з матір’ю на втіху. Мовляв, нагорювалися ви, втративши сина, ось вам інший син, мовби його брат. Наука вже такою стала. Тож могилку доведеться лолаштувати, щоб ніхто й не завважив…» Викінчити думку Мусій не встиг, бо його раптом оглушив різкий удар по голові, встиг лише помітити, як зблиснуло щось,