Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

ти і хотіла. Але перед тим я назавжди зруйную його життя, я розкажу тобі свій план, ти офігієш. Так от, що ми зробимо…

Мій мозок, заморожений шоком, знову запускається хвилею страху.

– Аш, зачекай, він сказав, що збирається до Наомі сьогодні ввечері. І… і він знає, що завтра лікарі мають намір виводити її зі штучної коми.

– А звідки він знає? – питає Аш.

– Я йому сказала.

– Чорт, я мушу бігти.

– Побачимося там, – кажу я. Взуваю кеди, хапаю проїзний. Вибігаю крізь двері, і коли спускаюся в метро, сну вже не лишається анітрошки.

37

Ми не знаємо, скільки він просидів там, витріщаючись на неї. Як не знаємо і того, чому медсестри його пустили, адже в списку його немає. Але такий він є, цей містер Сміт, чарівний, з добре підвішеним язиком. Уродливий і добрий. Коли він дивиться тобі в очі, складається враження, що ти і те, що з тобою сталося, дійсно його цікавить. Він людина, на яку дивляться з повагою. Чоловік, якому довіряють. Найстрашніше чудовисько.

І я теж довіряла йому. Більше, ніж рідному батькові. Дотепер мені ніколи нікого не хотілося скалічити. Сьогодні мені хочеться бити його до напівсмерті.

– Зараз ми йому все висловимо, – ричу я. – Зайдемо і скажемо, що ми знаємо, хто він насправді.

– Ні. – Аш бере мене за руку і стискає її. – Поводитимемося так, ніби нічого не знаємо.

– Чому? – витріщаюся на неї. – Я б його вбила. За те, як він повівся з людьми, яких я люблю. Я розповідала йому різне про себе, Аш. Я думала, для нього це має якесь значення. Мені треба його відгамселити.

Аш кладе мені руки на плечі та змушує подивитися їй у вічі, і коли я нарешті зустрічаюся з нею поглядом, мені краще, я заземляюся й вирівнююся.

– Я знаю, це складно, але мені потрібен час. Час на те, щоб зібрати всі докази. А ще він сидить просто поряд із приладами, які підтримують життя моєї сестри.

Ми стоїмо там, віч-на-віч, ніс-у-ніс, від дотику її рук моє серце б’ється рівніше, ми чекаємо, поки дихання не заспокоюється, поки мої ноги не припиняють тремтіти, і нарешті, без жодних слів, обидві знаємо, що готові з ним зустрітися.

– Добрий вечір, сер, – кажу я, коли ми заходимо.

– О, дівчата, ви сьогодні пізно. – Він забирає свою руку від руки Наомі, і мені хочеться блювонути.

– Ага, і години відвідування давно закінчилися, – каже Аш. – Дивно, як це медсестри вас досі не вигнали.

– Вони поставилися до мене з розумінням.

Ми підходимо і стаємо поряд з Ней, і я думаю про те, що відбувається за тими повіками. Тепер їй дають менше заспокійливого – ось і все, що ми знаємо. Що, як вона чує його голос? Що, як відчуває його дотик, але не може рухатися, не може закричати?

– Усе гаразд, Наомі, – кажу я, беручи її за руку. – Ми з Аш тут. Ми поряд.

– Звідки ви двоє взялися? – утомлена медсестра киває на нас. – Давайте на вихід. У Наомі завтра важливий день, їй треба відпочити.

– Так, на вихід, сер, – вичавлюю з себе посмішку. – У нас завтра теж важливий день. У нас концерт!

– Я не піду, – хитає головою Аш. – Я її сестра. І я знаю, що іншим родичам дозволяли ночувати тут на матрасі. І можливо… ну, ми не знаємо, що буде завтра, правда ж, тож сьогодні я просто хочу побути з нею. Будь ласка. Я не заважатиму. Просто не хочу лишати її саму.

Медсестра стискає губи.

– Я маю зателефонувати вашим батькам і переконатися, що вони не проти.

– Вони не проти, – каже Аш.

– Ну гаразд. – Вона дивиться на мене й містера Сміта. – Але ви двоє, геть.

– Тебе підвезти? – питає містер Сміт на вулиці. Я дивлюся в його добрі очі й мрію видерти їх з його обличчя.

– Я прогуляюся, – кажу я.

– Упевнена? – Він усміхається мило і солодко. Цій посмішці я довіряла надто довго. – На машині безпечніше.

– Не сумніваюся, сер. Але я набагато міцніша, ніж здається. Ніхто не захоче зі мною зв’язуватися.

Він посміюється, сідаючи в машину. Він навіть не уявляє, що це безжалісна правда.

38

Чекаю на Лео біля станції метро «Воксгол», бо йому треба було з пересадкою їхати від тітки Хлої. Потік людей запливає та випливає з дверей, розділяючись лише для того, щоб обійти мене, як швидка вода оминає камінь.

Настав день, до якого ми готувалися тижнями. Єдине, що мало значення протягом цього часу, – концерт, збір коштів. Ми хотіли бути певні, що робимо для неї все можливе. І це була його ідея. І весь цей час, коли він казав нам, що ми можемо змінити ситуацію, що ми можемо допомогти знайти Наомі, він тримав її в себе.

Це така особлива жорстокість.

Є ще одна причина, чому цей день важливий. Ми вирішили зіграти концерт у вересневий понеділок (попри те, що майже будь-який інший день тижня пасував би для цього краще), бо це був день народження Наомі.

Ми робимо цю штуку на день народження кожного з нас і називаємо її «Монтаж». Ми збираємо фото за рік, робимо колаж, вештаємося з наліпками та смайликами і просто робимо щось дурне, дитяче й веселе. Коли я прокинулася сьогодні вранці, було ще темно, нагадування про день народження Наомі вистрибнуло на екрані телефону.

Більше я спати не могла, тільки не коли попереду на мене чекав той страшний день. Можливо, я взагалі більше ніколи не засну.

Тож я зробила «Монтаж» для Наомі. Продивилася фотографії до її минулого дня народження. Я багато місяців їх не переглядала, ту велику купу фотографій. Серійна зйомка того, як вона клеїла дурня в парку, коли ми влаштували наш перший косплей. Тупі фотки зі школи, з кіно, з усіх тих місць, де ми бували разом, не думаючи, що це щось означає. Ми з нею або всі ми разом робили принаймні одну фотку щодня, щодня, поки вона не зникла.

Тож я зробила для неї «Монтаж» і запостила його, як запостила б, якби з нею все було гаразд. І лише чекаючи Лео біля метро, я зрозуміла, що Роуз розблокувала мене в усіх соцмережах, бо її ім’я висвітилося поряд із сердечком під моїм дописом. І я щаслива, бо