Юліан Семенов - Третя карта

Якщо в початковій фазі голоду люди ще мали трохи характеру, ще могли володіти собою, зберігали людську гідність і певні етичні норми, то в наступній фазі все це втрачало свою важливість. Людина ставала схожа на голодного звіра, не могла відповідати за свої вчинки.

Я не раз був свідком таких фактів: батько систематично крав і з'їдав порції сина, майже непритомний кидався в гарячці, сильніший в'язень душив уночі свого сусіда і забирав у нього рештки їжі. Винуватці були здивовані, коли я гостро засудив таку поведінку. Але вони перестали так робити тільки тоді, коли їм на ніч зв'язували руки й ноги.

Власті СС дуже добре знали, що при існуючій денній нормі у в'язня рано чи пізно настане повне виснаження і він помре. У своїй пропаганді вони намагалися довести, що виснаження в'язнів має своє коріння тільки в расовій специфіці представників «нижчих» народів.

Якось я був свідком того, як лікар СС пояснював санітарній комісії, що прибула звідкілясь і складалася з представників союзницьких держав гітлерівської Німеччини, що є причиною поганого фізичного стану в'язнів. На запитання якогось представника Італії, в чому причина того, що хворі мають такий поганий вигляд, лікар відповів без запинки, що це поляки, а поляки, як народ варварський, за нормальних умов життя харчувалися головним чином луговими рослинами й дудлили горілку, а тепер, коли вони потрапили в кращі умови, виявилося, що вони не можуть до них звикнути…

В'язень одержував їжу, яка в кращому випадку давала йому 1500 калорій на день. Відомо, що така кількість калорій недостатня навіть для життя людини, яка лежить спокійно при кімнатній температурі. До того ж і продукти харчування були поганої якості.

Професія, спосіб життя і часто пов'язане з цим соціальне походження також певною мірою впливали на долю в’язня. В табірних умовах найдовше чинили опір наслідкам голоду робітники, які звикли до роботи на свіжому повітрі і часто при поганій погоді. З великими труднощами переносили голод в'язні, які колись мали справу з розумовою працею, а також і селяни.

… Щоб пережити Освенцім, не треба було вкладати свої сили в роботу, треба було обдурювати табірну владу, комбінувати, намагатися вигадати щось (я не маю на увазі обкрадання своїх товаришів по табору) і найменше думати про сім'ю та повернення додому. Взагалі треба було робити все те, чого не можна було робити».

(З показань в'язня Освенціма Владислава Фейгеля).

QUOD ERAT DEMONSTRANDUM[4]

Штірліца розбудив телефонний дзвінок. Тут, у Львові, на Червоноармійській вулиці, поки що не перейменованій на Герінгштрасе, цей дзвінок видався йому зловісним. Повільно, як це завжди бувало з ним у хвилини небезпеки, Штірліц увімкнув нічник і глянув на годинника: була третя година ранку. Телефон дзвонив і далі, і було щось приречене й тужне у тому повторенні дзвінків і тривожних пауз тиші.

«За мною нічого нема, — вирішив Штірліц. Мислив він цієї миті, неначе переглядаючи кінохроніку, тільки в пришвидшеному темпі. — Та й потім, коли б за мною щось було, навряд чи стали б дзвонити. Вони прийшли б без дзвінка, безшумно відчинивши двері, як я, ламаючи Діца».

Він потягнувся до трубки, і раптом кров прилила до обличчя, і він відчув, як одразу ж похололи пальці й обважніла потилиця.

«А якщо це пов'язано з Магдою?» Він не встиг навіть відповісти собі, не встиг вирішити, як він вчинить, коли з нею щось сталося, і зразу ж узяв трубку.

— Тут Штірліц.

— А тут Діц, — почув він розкотистий, надзвичайно самовдоволений, якийсь особливий голос гестапівця.

— А раніше ви не могли подзвонити?

— Не було чого. Літаків з Берліна ще не висилали.

— Літаків з Берліна? А в чому річ?

— Це не телефонна розмова. Вирушайте до Фохта — це у ваших інтересах. А я візьму Оберлендера й зразу ж буду у Фохта. Мені не хотілося звертатися ні до кого іншого: ви знаєте цього сволоцюгу краще за всіх інших. Домовились?

— Гаразд. Тільки я не розумію, в чому річ.

— Це не телефонна розмова, — повторив Діц радісним голосом, — я зміг довести, хто він є насправді, — і поклав трубку.

Штірліц рвучко підхопився з ліжка, швидко підставив голову під кран. Вода була крижана, і смак її видався Штірліцу забутим, російським.

Одягаючись, він думав про те, що різниця між водою в Берліні і тією, яку пам'ятав з юнацьких років, була разюча: вдома вода була по-справжньому холоднюща, з голубинкою, саме з голубинкою, бо сказати про воду «з голубизною» — не можна, це надто неоковирно. Усе те, що неоковирно, — жалюгідне й безглузде, тому що будь-яка незграбність — у мисленні чи рухах — перш за все силкується зберегти гідність, а постійна увага до власної гідності вироджується у хворобливу підозріливість і зневіру в добро.

«Стривай, — зупинив себе Штірліц. — 3 водою — це я, певно, роблю дурниці. Вода скрізь однакова, ми наділяємо її властивостями фетиша залежно від нашого внутрішнього стану. Та й не потрібно зараз заглиблюватися в емпіреї, хоч я прекрасно розумію, чого я так наполегливо поринаю в них: це я заспокоююся і хитрую сам з собою».

Саме в цей час Гуго Шульц загальмував біля особняка Боден-Граузе — вони поверталися з святкового прийому в люфтваффе, — допоміг Інгрід вийти з «вандерера», провів її до важкої, з чавунними викрутасами хвіртки й сказав:

— Обніміть мене і прикиньтесь п'яною — зараз вони вискочать з-за повороту.

Інгрід піднялася навшпиньки, обняла Шульца, пригорнулась до Нього. Із-за повороту вискочив верткий «опель-капітан», набитий рослими, натренованими помічати все, що нормальній людині помічати було б не слід, гестапівцями, які зосереджено видивлялися; вони побачили тих, за ким стежили; шофер зменшив швидкість, гестапівці завчено зіграли неуважність, а проте фото зробили та й зникли за поворотом.

— Зараз вони повернуться, — зітхнув Гуго, — так що стійте собі й далі біля…

— Потерти потилицю?

— Я не люблю, — відповів Шульц. — Чого ви усміхаєтесь?

— Це я так плачу.

— Курт помер з гідністю… Він мовчав. За нами стежитимуть так само надокучливо ще зо два місяці, а тоді стануть працювати інакше. Усім нам зараз треба продовжувати контакти, світські контакти. Від роботи, від нашої роботи зараз слід утриматись.

— Отже, до Кракова мене більше не пошлють?

— А ви там не були, Інгрід. Ви не були там. Ніколи. І нікого не зустрічали.

Інгрід похитала головою.

— Зустрічала, Гуго… Зустрічала… Але ж і Курт зустрічав, а помер із гідністю…

Вона поцілувала Гуго, коли «опель» знову вигулькнув з-за