Ренделі Фрейкс - Термінатор

— Так, останнім часом ти почала одужувати.

Сара з легким задоволенням відзначила, що Сілберман неуважно сунув ручку до кишені піджака.

Тепер на неї чекало, мабуть, найважче. «Треба полоскотати Сілберманове самолюбство, — подумала вона, — Це допоможе досягти мети».

— У чому річ? — здивувався Сілберман.

Сара зам’ялася і покосилася на дзеркало, крізь яке, як їй здалося, за нею стежили. Вона інтуїтивно відчувала, що за дзеркалом розташовано кімнату спостереження, де лікарі-початківці та пара штатних психологів курили та із задоволеним виглядом щось записували.

Якби ж вона могла схопити стільця і, розбивши скло, натовкти ці нахабні рики! Але Сара опанувала себе. Сьогодні найважливіший день, від якого залежить її подальше життя. Щоб звідси вибратися, треба діяти. Плазувати на череві перед цими кретинами. Гратися з ними в їхні дурні ігри. Вони зі свого сховку стежать за кожним її рухом, за виразом обличчя і вирішують, божевільна вона чи ні. Якщо вона добере правильні слова, то може опинитися на волі…

Сара повернулася до Сілбермана і, ніби нічого й не сталося, посміхнулася.

— Ви казали, що якщо за шість місяців я почну одужувати, то мене переведуть до відділення з менш суворим режимом і дозволять відвідування. Шість місяців минуло, і я хотіла б побачитися з сином.

Сілберман, що сидів у кріслі, хитнувся вперед і, повагавшись, мовив:

— Так… А давай-но згадаємо, що ти говорила про цих… роботів-термінаторів… Як тобі тепер здається, чи вони існують?

Зусиллям волі Сара спробувала стримати посмішку.

— Ні, звичайно, не існують. Тепер я це розумію.

Сара спромоглася, щоб її слова пролунали якомога переконливіше.

Сілберман знову кивнув, щось надряпав у її історії хвороби та спрямував на Сару допитливий погляд.

— Але ж ти стільки разів розповідала, як одного з них розчавило гідравлічним пресом!

— Якщо це так, то, мабуть, збереглися б якісь речові докази. Поліція знайшла б щось на тій фабриці.

— Зрозуміло. Отже, ти вже не вважаєш, що компанія пустила кінці в воду?

Настав вирішальний момент. Сілберман легенько постукував ручкою по паперу, немов відраховуючи секунди мовчання.

— Ні. Навіщо їй було це робити? — нарешті вимовила Сара.

РОЗЕТСЬКИЙ КАМІНЬ[14]

Ірвін, Каліфорнія, 4.01 дня

Стоячи біля вікна на горішньому поверсі «Моноліту» — триповерхового будинку з чорного базальту та скла, в якому розташувалися адміністративні служби й лабораторії «Кібердайн Системз», Майлз Дайсон дивився на блискучі дахи автомобілів на стоянці. Йому страшенно кортіло якнайшвидше повернутися до лабораторії й знову взятися за роботу. На третьому поверсі розташувалася адміністрація з відділом маркетингу й акціонерним товариством. Дайсон погано уявляв собі, чим вони займаються, і зовсім цим не цікавився. Він був прагматичною людиною, яку хвилювали лише наукові пошуки та гроші, що виділялися щокварталу з цією метою. Зараз у раді директорів саме вирішувалося питання про чергове субсидування досліджень Дайсона, через що він страшно нервував. Дайсон заледве знаходив спільну мову з людьми, недосвідченими в його професії, проте останнім часом йому декілька разів доводилося залишати лабораторію та спілкуватися з бюрократами. Він обурювався з цього приводу, але розумів, що інакше не можна.

Майлз Дайсон, напевно, був найголовнішою людиною у світі. Можливо, навіть у всій історії людства, хоча ніхто, навіть сам Дайсон, цього не підозрював. Він був чудовим інженером, першокласним хіміком і керував відділом Особливих Проектів. Але колись він мріяв про кар’єру баскетболіста…

Після школи, юний Дайсон, худий, як жердина, шести футів і двох дюймів заввишки, сподівався отримати за свої спортивні заслуги стипендію в одному з університетів на заході країни. Але виявилося, що він не так уже й майстерно грав. Дайсон не знав, куди подітися, і звернувся за порадою до психолога. Та здогадалася про його приховані таланти, порадивши серйозно зайнятися наукою.

Дайсон досяг у математиці таких успіхів, що отримав федеральну стипендію в Калтеху. На той час у США був величезний попит на видатних математиків: Америка змагалася в цій галузі з Японією. Влада зі шкіри лізла геть, намагаючись затягти до університету всіх, хто мав хоч якісь математичні здібності. Спочатку Дайсон поставився до своєї майбутньої професії досить скептично. Ні, алгебра йому, звичайно, подобалася, але менше, ніж гарний матч. Однак, провчившися в Калтеху рік, він раптом щиро полюбив формули й рівняння.

Викладачі теж спочатку дивилися на нього скептично. Через своє соціальне походження, посередні оцінки в атестаті з англійської та біології, жаргон, всотаний за роки життя в негритянському гетто, Дайсон здавався їм якимось недоумком. Цілком імовірно, що тут не обійшлося й без расизму — на той час Дайсон усім своїм виглядом анітрохи не відрізнявся від інших чорношкірих детройтських хлопчаків.

Пізніше, коли хлопця привабила наука, розкрилися його надзвичайні здібності, він потрапив до вузького кола юних університетських геніїв. Потім випускника взяли на роботу до «Кібер— дайн Системз». Посада в. нього була найнижча, проте він брав участь у розробці одного дуже засекреченого проекту. Усього за два роки Дайсон обійшов своїх суперників і був призначений координатором проекту. Тепер «Кібердайн» перетворилася з маленької амбітної фірми з виробництва мікросхем на корпорацію, що орудувала мільярдами і зо дня на день мала опанувати секрети створення штучного інтелекту… А втім, на цей момент Дайсон мріяв лише про те, щоб знову повернутися до роботи.

До великого кабінету широкою ходою ввійшов власник корпорації. За десять років, що минули з дня заснування «Кібердайн», Грег Симмонс добряче підтоптався. Перемога над конкурентами й боротьба за можливість контролювати інших членів ради директорів, що були звичайними вкладниками, коштувала йому багатьох років життя. Симмонсові виповнився п’ятдесят один, але виглядав він на десять років старшим. Його колись густе, чорне волосся порідшало й посивіло. На блідій шкірі виступили брунатні плями. До того ж Симмонс страждав від артриту стегна. Він, імовірно, міг прожити ще багато років і розбагатіти ще більше, але з його вигляду не можна було цього сказати. Хворі на рак, і ті виглядають краще.

Найсерйознішого удару душевній рівновазі Сіммонса було завдано п’ять років тому, коли від пухлини мозку помер його компаньйон — метушливий, але дуже розумний молодик на ім’я Джек Кролл. Це завдяки йому компанія так швидко йшла вгору. До того ж Джек Кролл ось-ось мав створити зовсім новий тип мікросхеми — ультратонку. Його відкриття зробило б революцію в комп’ютерному світі, а винахідника — мільярдером. Але бідолашний хлопчина помер, так і не завершивши своїх досліджень. На те, щоб підшукати йому відповідну заміну, знадобилися роки. Нарешті така людина знайшлася. Дайсонові виповнилося тридцять три, але він, як і