Ренделі Фрейкс - Термінатор

Кайл, залишався від неї так само далеко. Зібравши всі сили, вона добігла до рогу й завернула за нього.

Різ промайнув попереду, звертаючи за інший ріг. Вона побігла туди, і, вагаючись, зупинилася на повороті. Кайл стояв перед подвійними дверима наприкінці коридору. Він розчинив їх і зробив крок у прекрасний, залитий сонячним сяйвом ранок. Сара кинулася вперед і опинилася на зеленій галявині. Озирнулася.

Перед нею був дитячий майданчик, навколо дзвенів дитячий сміх. Діти каталися з гірок, дряпалися стінками й драбинами, високо злітали на гойдалках. Різ зник.

Раптом з глибин її єства піднялося передчуття жахливої катастрофи. Вона знала, що цієї миті побачить найстрашніше з того, що призначено пережити людству.

Сара відкрила рота, але крик-пересторога завмер у неї на вустах. Занадто пізно. Тепер вона вже нічого не зможе зробити. Вона побачила, як на обрії зійшло друге сонце, небо раптово зблякло, землю струсонув могутній вибух. Потім усе живе обпалило хвилею нестерпного жару. На її очах пожежа охопила весь обрій і невблаганно наближалася, випалюючи все на своєму шляху, перетворюючи будинки, дерева, квіти на обгорілі руїни. Пожежа сягнула дитячого майданчику…

У страшному-полум’ї, що палило сильніше від тисячі сонць, дитячі тіла спалахнули, немов сірники. Полум’я перекинулося на Сару, вона закричала, але не від болю, а від того, що побачила: діти згоряли заживо, з обгорілих тіл стирчали обвуглені кістки.

Усе, усе — тікати немає куди, врятуватися неможливо!

Сліпуче сяйво затопило все навколо. Сара ніколи не думала, що світло може виявитися таким безжальним. Воно висвітлювало страшні картини агонії дітей, які конали в смертних муках на розпеченій землі. Жінці вдалося зробити крок до огорожі, схопитися за неї, але її руки охопило полум’я.

Вибухова хвиля прокотилася обрієм, утворивши високу стіну стисненого повітря. Слідом за нею на волю вирвався ураган надзвичайної сили, що мчав зі швидкістю двісті п’ятдесят миль на годину.

Діти, які нещодавно гралися на майданчику, перетворилися на обпалені статуї, що розсипалися на очах. Уламки розметало вибуховою хвилею.

Вибухова хвиля вдарила Сару, вирвавши шматки обгорілої плоті. Її засмоктало у вихор радіоактивної хмари, у середину отруйного гриба, де іскрилося й плавилася сяюча речовина, розверзаючи пекло перед її змученою душею.

* * *

Сара відвернула обличчя, ховаючись від спекотного сонця, що лилося у вікно, змахнула сльози. Усе її тіло тремтіло, м’язи напружилися. Шпитальний халат наскрізь просотався потом.

Розплющила очі й озирнулася. Вона лежала на підлозі біля перекинутого ліжка.

Торазин знову змусив її відчути давній жах, який незабаром здійсниться.

Усім своїм єством Сара відчувала — війна наближається. Вона вже тисячі разів вмирала в цій війні. Здавалося, згодом би її сни мали стати спокійними та приємними, якими й повинні бути нормальні людські сновидіння. Але ж це не звичайний сон — це лиховісне видіння про те, що станеться зі світом, начебто чорні сили, що вже виступили в похід, з кожним ударом серця підступають ближче й ближче.

Але Кайл дотепер ніколи не з’являвся в цих кошмарах. Тоді чому він прийшов зараз?

Випадковість? А може, вона божеволіє і в розпачі намагається сховатися від страшної реальності в обіймах мерця? Ні, ні… Адже він сказав щось важливе. Але що? Вона болісно намагалася пригадати його слова…

Щось про Джона. Головне тепер — син. І ще: світові лишилося не так вже й багато часу. Щоправда, це її власна тривога, що виходила з глибин підсвідомості. Її, а не Кайлова тривога.

Сара відчула, як заворушилося волосся в неї на потилиці. Хвиля холодного страху охопила її. Щось має статися. А вона, перебуваючи в ув’язненні, не зможе цьому зашкодити.

Відкинувши назад скуйовджене волосся, Сара змусила себе підвестися. Треба вибратися звідси.

Сьогодні ввечері.

Пескадеро, державна клініка, 3.58 дня

Сара стояла в маленькій порожній кімнаті, схожій на роздягальню. Затягуючись сигаретою «Мальборо» — вона випросила її в санітара — і схрестивши руки на грудях, дослуховувалася до звуків власного голосу. Повернувшись до відеомонітора, побачила себе: сонні очі — її натовкмачили снодійним, — язик ледь ворушиться. Запис було зроблено незабаром після того, як Сару запроторили до будинку божевільних. «Як же затято я тоді боролася!» — здивувалася вона.

Сара — та, що на плівці — говорила:

— Це… як… як величезна лампа… Вона світить мені просто в очі, але чомусь я все одно бачу, що навколо відбувається… Послухайте, адже мені це сниться щоночі! З якого дива я повинна…

Роздався зверхній голос Сілбермана. Самого його видно не було — він не потрапив у об’єктив.

— Продовжуй, будь ласка.

Живий Сілберман сидів зараз поруч і спостерігав за Сарою, що дивилася на своє зображення на екрані. Біля дверей застигли напохваті два санітари — на випадок, якщо Сара раптом втратить контроль над собою. Знічев’я вони теж повитріщалися в монітор, хоча те, що там відбувалося, їх мало цікавило.

Сара — та, що на екрані — неохоче розповідала далі. Вона насупилася й кидала обурені погляди на невидимого Сілбермана.

— Діти, схожі на купку згорілого паперу… чорні, нерухомі… А потім удар вибухової хвилі, і вони розлітаються, немов листя, у різні боки…

Та Сара більше не могла говорити. Вона затрясла головою й розридалася.

Ця, жива Сара дивилася на ту холодно й збайдужіло, очі її Почервоніли, але залишилися сухими.

Знов пролунав дратівливо спокійний Сілберманів голос:

— Людям дуже часто сняться катаклізми й кінець світу, Саро…

— Але це був не сон! Це було насправді. Чуєш, дебіле?! Я точно знаю, коли станеться катастрофа!

— Я й не мав сумнівів щодо цього…

— Двадцять дев’ятого серпня 1997 року стане моторошною реальністю і для тебе! Всі ви тут потанцюєте, зрозумів?

— Заспокойся, Саро.

Звичайно ж, Сара — та, що на екрані — не могла заспокоїтися. Вона зайшлася в жахливих корчах і, палаючи праведним гнівом, волала, як божевільна пророчиця:

— Думаєте, що ви живі й здорові?! Та вас давно вже немає! Ви всі… Всі мертві!

Вона підхопилася й закричала ще голосніше:

— Це ти живеш, як уві сні, Сілбермане! Ти, а не я! Бо мені відомо, що станеться. Неодмінно станеться!

Живий Сілберман узяв пульт управління й зупинив відеоплівку. На екрані застигло божевільне, перекошене від жаху Сарине обличчя.

Пацієнтка з вісімдесят другої палати відвернулася з незворушним виразом обличчя. Сара знала: Сілберман чекає, що вона скаже. І, зібравши залишки розуму, з останніх сил долаючи нудоту, змусила себе посміхнутися цьому зарозумілому вилупкові.

— Я була налякана і… в мене в голові все змішалося, — нарешті витиснула вона. — Тепер мені набагато краще.

Сілберман