Світлана Талан - Оголений нерв

БМП зникла з очей, а в Насті сльози образи горохом покотилися по обличчю. Схаменулася, злякалася своїх слів і, ніби на виправдання, промовила:

— Бог усе бачить — винні в злодіянні будуть покарані. Швидше б!

Вона довго дивилася вслід колоні з чужими прапорами, аж поки та зникла з очей. У її місті, по вулиці, де пройшла її молодість, де гуляли її діти, де вони виросли, зараз каталися зі зброєю нові господарі, непрохані гості, загарбники. Вона ніколи не промовляла таких слів, нікого не проклинала, а тут біль вирвався з душі. Це було не по-християнськи, і Настя перехрестилася і прошепотіла: «Господи, пробач мені». Було відчуття, ніби чужинці проїхалися не вулицею, а її чутливим серцем, завдавши неймовірного болю і залишивши брудні плями від коліс.

Вона зайшла до кімнати. Валерій читав книжку. Настя розповіла про чужинців, які вже відкрито під своїми прапорами катаються вулицею.

— Нехай роблять, що хочуть, — буркнув він, не відриваючись від читання.

— Тобі байдуже? — здавленим голосом запитала Настя.

— Аби не стріляли, — уточнив чоловік. — Не було толку з тієї влади, і з цієї не буде.

Настя нічого не відповіла, знала, що марно щось доводити, сперечатися і взагалі розмовляти. Вона взяла зі столика телефон, вийшла з ним на балкон, зателефонувала Вадиму і розповіла про побачене.

— Я також бачив їх, — сказав він. — Зізнаюся, аж скипіло все всередині мене, думав, не втримаюся, схоплю камінь і пожбурю в бородаті пики. Що мені втрачати, коли найдорожче вже втрачено? А потім якийсь внутрішній голос наказав не гарячкувати. Віриш чи ні, але щось мені підказало, що я повинен жити, а не безславно загинути від автоматної черги чужинця. Якщо жити, то заради чого?

— Заради кого, — виправила його Настя. — Якщо ти відчув, що треба жити, то значить, є для кого: для свого сина.

— Ти думаєш, він живий? — голос Вадима забринів надією.

— Якщо ти відчув, то так, — впевнено сказала Настя. — Вадиме, нещодавно я стояла на балконі й розмірковувала, що буду робити, коли побачу на вулиці «зелених чоловічків». Тоді я навіть не думала, що все стане реальністю. На жаль, сьогодні сталося. Ось і ти не думаєш, що знайдеш сина, але щось тобі зсередини дало наказ жити далі. Виходить, що ти потрібний комусь. Кому? Звичайно, що Левку. Тож не втрачай надію.

— Дякую тобі.

— Пусте. Вадиме, як жити далі? Вони катаються нашим містом, як своїм подвір’ям. Це неправильно! Несправедливо!

— Насте, — Вадим зробив паузу. — Ти дуже знервована та напружена. Зараз тобі потрібно змінити обстановку.

— Так, — зітхнула Настя у слухавку, — я морально виснажена, варто кудись поїхати, це допоможе переключитися. Дякую за пораду, тепер я знаю, що мені робити.

Настя натиснула червону кнопку і набрала номер Людмили.

— Людо, я дуже стомлена морально, — сказала одразу.

— Негайно приїзди до мене, тобі потрібно змінити обстановку і відпочити, — почула вона у відповідь слова Вадима. — Чоловік поїхав до батьків, я сама вдома. Чекаю на тебе.

— Я виїжджаю завтра.

Розділ 41

Звечора Настя повідомила Валерію та свекрусі про свій намір поїхати в Суми до Людмили.

— А якщо завтра на роботу викличуть? — запитав чоловік. — Зателефонують і скажуть, щоб виходила, то що будеш робити?

— На роботу? — Настя іронічно посміхнулася. — Яка робота? Хто викличе? Кадирівці чи козачки? Навколо ідуть бої, поки що зарано говорити про роботу.

— Вирішуй сама, — сказав байдуже Валерій.

— Куди тебе понесе нечиста? — обурилася свекруха. — Ще десь вб’ють по дорозі. Сиділа б уже вдома, поки стихне навколо.

— Ви ж хотіли жити в Росії? — мовила Настя навіть без зла. — Живіть тепер! Навколо російські війська, а з ними кадирівці. Можете із Семенівною взяти квіти і стелити ними дорогу своїм визволителям.

— З тобою не можна спокійно розмовляти, — зітхнула жінка, — ти стала не схожою на себе, зла, знервована.

— Отож відпочивайте без мене, — Настя пішла у свою кімнату, давши знати, що розмова закінчена.

Вона зателефонувала Іванні й попросила провести на автовокзал. Геннадій напрошувався підвезти матір, але Настя відмовилася. Вона дуже скучала за донькою, тож мала нагоду побачити її та поговорити.

Іванна чекала матір біля будинку.

— Чому ти не зайшла навідати бабуню та батька? — запитала Настя.

— А! — Іванна махнула рукою. — Потім заскочу.

— Доведеться їхати автобусом до Луганська і там брати квиток на київський потяг до Сум.

— Я в курсі, — сказала Іванна. — Міст через Сіверський Донець, яким їздили на залізничний вокзал, нещодавно зірвали. Утім, вокзал іще раніше перестав працювати.

Вони вирішили пройтися пішки до автовокзалу. Була тепла, але ще не спекотна днина. Незабаром настане жара і місто, скуте асфальтом та бетоном, перетвориться на розігріту духовку, коли навіть вітер не рятує, а навпаки, несе з собою замість прохолоди розпечене повітря. Донька з матір’ю говорила про щось несуттєве, незначне, Настя відповідала на питання не до ладу — вона воліла почути щось особисте, можливо, розкаяння за свої слова, за вчинки, але Іванна обходила неприємну для неї тему. Вже на автовокзалі Настя присіла на лавку, біля неї вмостилася Іванна. Їхні руки торкнулися, і Настя відчула знайоме тепло тіла доньки. Попри все, їй хотілося обняти, приголубити дівчину, забути всі образи і… пробачити.

— Доню, — Настя не втрималася, обняла Іванну за плечі, пригорнула до себе, як пташенятко, — я скучаю за тобою. — Іванна мовчала. — Всі ми помиляємось, говоримо дурниці, потім жалкуємо, просимо вибачення і знову патякаємо дурниці — таке воно, життя. Але ми завжди повинні пам’ятати, що ми — одна родина. Якщо трапиться з кимось лихо, ніхто не прийде на поміч, окрім рідних людей, ніхто не підставить своє плече так надійно, як члени сім’ї. Зараз нелегкі часи, і ми не зможемо пережити негаразди, штовхаючи одне одного, як більярдні кулі. Ми мусимо триматися купи. Я також не свята. Іноді буваю нестримана, втім, як усі ми зараз, але, незважаючи на все, я не забуваю, що ми всі — одне ціле.

Іванна слухала матір мовчки, поклавши голову на її плече. Дівчина спостерігала за невгамовними горобцями, які сварилися за крихту хліба, хоча кругом було повно їжі.

— Бачиш, — Настя кивнула в бік зграйки