Світлана Талан - Оголений нерв

пташок, — вони схожі на нас: сваряться за шматок їжі, не помічаючи її навколо себе. Люди часто стають сліпцями, забуваючи, що поруч люди, які їх люблять.

— Мамо, — сказала тихо Іванна, — погоджуюся: люди часто не помічають, що коїться у них під носом. Вибач, але ти належиш саме до такої категорії людей. Ти вже давно перестала бачити, що нема у нас, як ти кажеш, міцної родини. Усе змінилося, ми також. Тобі зручніше вдавати, що нічого у нас вдома не трапилося, що все, як раніше. Іноді можна позаздрити сліпцям. Припускаю, що ти все відчуваєш, але досі плекаєш надію, що ми, як раніше, будемо привітно один одному посміхатися і пити чай з тортиком за одним сімейним столом, хоча серцем відчуваєш, що щаслива родина вже в минулому. Тобі легше від того, що ти закрила очі на холодні стосунки між тобою і батьком? Серце розуміє, що він тебе вже не кохає, але розум не може осягнути. Бабуня стала тобі ворогом, бо опинилася на іншому боці барикад. Геник? З нього все почалося. Вибач, але його Євромайдан приніс біду і на нашу землю, і в нашу родину. Чи можу я йому пробачити? Можливо, колись, коли він зрозуміє свою помилку.

— А ти не помиляєшся? Ти впевнена, що саме твій брат накликав біду?

Іванна відсторонилася від матері, подивилася на неї — погляд дорослої жінки, в ньому чи то розсудливість, чи холод.

— Ось бачиш, як ти реагуєш на одну лише згадку про Геника? — Іванна підвелась. — Твоя любов до сина сліпа. Шкода, що ти так нічого не зрозуміла.

— Доню, я вас люблю однаково, бо вас обох я носила у себе під серцем дев’ять місяців, народжувала в муках, однаково недосипала ночами…

— Не живи минулим, мамо, — сказала донька. — Не ти одна не спала ночами, годувала своїм молоком і так далі, але за це на ставлять матерям пам’ятники.

— Іванно, ти стала…

— Жорстокою? Ні. Справедливою і розсудливою. Я вже не маленька дівчинка, якій можна вказати, що таке добро і що таке зло, і вона легко повірить. Я сама, чуєш, сама, — Іванна навмисно зробила наголос на слові «сама», — відділила добро від зла. Зло, як я вже говорила, приніс нам твій синок з Майдану.

— А де ж тоді добро?

— У визвольній боротьбі мого народу, — мовила впевнено Іванна, — у боротьбі за незалежність від київської влади.

— Розумію, що не всім подобається нова влада, — спокійно сказала Настя. — Мене також не все влаштовує, але неможливо добитися за один день всього й одразу. Проте можна назвати багато того, що є добрим знаком. По-перше, Україна отримала запрошення вступити в Євросоюз.

— Це для таких, як Геник, — вставила Іванна.

— По-друге, створена армія, причому практично з попелу, з руїн, а це дуже важливо, — продовжила Настя, не звернувши увагу на шпильку доньки. — Накладений арешт на рахунки Медведчука і йому подібних, прийнято закон про люстрацію суддів, МВФ надає кредити…

— Досить мені читати лекцію з політекономії, — перебила її донька. — Я тобі сказала власну думку і не треба мені нав’язувати свою. Не витрачай, мамо, сили на марну працю. Нове, краще життя буде, але не в Україні, яка вже згнила, розвалилася і від неї тхне, як від тухлої рибини.

— Як ти можеш, доню? — Настя скрушно похитала головою. — Тебе зростила Україна…

— І з лона матері мене прийняла ненька-Україна, вмила вранішніми росами, виплекала, зростила, мене заколисував вітер, а моя країна годувала свою дитину запашним хлібом, вирощеним на безкраїх золотих ланах! — промовила підкреслено пафосно, без прихованої іронії дівчина. — Мамо, досить красивих слів! Уже нудить від них, від вишиванок і дурного «Слава Україні!».

Іванна не встигла договорити, як Настя, не тямлячи себе від такого блюзнірства, з розмаху хотіла вдарити доньку по обличчю, але Іванна вправно схопила її руку.

— Не вийде, мамо, — просичала їй в обличчя, — я ж попереджала, що вже не маленька дівчинка.

— Пробач, — Настя обм’якла, ніби з неї вирвали стрижень, який тримав усе тіло. Вона опустила руку. — Що ти збираєшся робити далі? — запитала чужим здавленим голосом.

— Жити.

— Зрозуміло. Скажи хоча б, що тебе тримає в подруги?

— У Жанни? Її непідробність, щирість. Якщо ти думаєш, що ми лесбіянки, то помиляєшся, хоча у нас з нею багато спільного, — відповіла Іванна і додала: — Набагато більше, ніж у нашій… у вашій родині. До речі, твій автобус підійшов.

— Дякую, що провела, — тихо, без жодних емоцій сказала Настя і подибала до автобуса.

…Настя почувалася подавленою та розбитою. Вона знала, що від себе і від проблем, які чорною хмарою нависли над її родиною, не втечеш на жодному з транспортних засобів. Наразі лише зміна обстановки могла врятувати від того стану, коли все здається безнадійним.

Перша перевірка — одразу за містом. На блокпосту на дорозі — бетонні укріплення, повсюди мішки з піском, навколо спиляні сосни, окопи. Траншеї осипаються, бо повсюди суцільний сипучий пісок, тож ополченці, як їх називають, натягали старих дверей, дощок, палиць і дерев’яних рам для укріплення стінок. «Напевно, з усіх смітників притягли мотлох», — подумала Настя.

У тіні сосен, висаджених рівними рядами, ополченці спорудили щось на кшталт намету для відпочинку, там столик і лавки. Поруч уже «виріс» смітник із порожніх пластикових і горілчаних пляшок, одноразового посуду та серветок.

На бетонному укріпленні те, що викликало у Насті відторгнення, — прапори Новоросії, Чечні та Росії. Неподалік вона помітила високого юнака в камуфляжній формі, на якій прикріплена «колорадська» стрічка. Юнак був із автоматом через плече. Постать ополченця здалася їй дуже знайомою, але обличчя його було надійно сховане під балаклавою з малюнком змія, який роззявив рота і вороже висунув роздвоєного язика. Настя вже чула, що під масками ховаються місцеві, щоб не впізнали їх родичі або знайомі. Вона пильно роздивлялася юнака, намагаючись розпізнати того, чиє обличчя приховане.

— Панравілся Змєй? — запитав бородань, перевіряючи паспорт Насті. — Он для тєбя молодой! — кадирівець розреготався. — Может, я падайду?

Чоловік повернув паспорт, Настя мовчки сховала його у сумочку, не підвівши погляду. Автобус рушив, а вона знову поглянула у вікно на Змія — він також провів її поглядом.

Десь за п’ятдесят кілометрів, перед Новоайдаром, автобус знову зменшив швидкість і