Люко Дашвар - Покров

— Щедрою людиною пам’ятаю пана Ярему. Ще замолоду зустрічалися.

— З дня у день його заповітам слідуємо, — вела своє пані Станіслава. — Останні слова його були: щоби Валеріан тільки за велінням серця дружину брав, не за посаг. Велів синові все віддати — капітали свої, акції, землі, маєтки в Чернігівській губернії, якщо Валеріан зустріне янгола, який навіки западе йому в серце. Тож, любий графе, Валеріана посаг Катерини не цікавить. Сам свого янгола розкошами огорне. Та тільки… за однієї умови.

— Отакої! Так ви, матінко моя, умови мені ставитимете?!

— Лише одну! Валеріан має після вінчання взяти прізвище дружини. Валеріаном Ланським стати.

Граф плечима знизав.

— Парадокс! Ім’я Дорошів гриміло в старі часи. Пана хорунжого, героїчного батька вашого чоловіка шанували по обидва береги Дніпра, а пан Ярема сам собі славу здобув, як людина ділова, вчена, чесна, на служіння державі й благій справі все життя націлена. Чим же ім’я Дороша вам не гідне?

— Не моя то воля, любий графе. Останнє бажання Яреми Петровича, — відповіла пані Станіслава. — Не можу порушити дане йому слово.

— Парадокс… — повторив граф. Кивнув пані Станіславі. — Не порушуватимемо останньої волі пана Яреми. Мені Бог синів не дав, тільки доньок…

— Прийміть у своє серце мого Валеріана, Гавриїле Федоровичу! Він стане вам слухняним і гідним сином, яким ви гордитиметеся, як я ним усе життя.

На тому і домовилися. Восени 1857 року багате весілля сколихнуло Варшаву, після чого молоді вирушили в Санкт- Петербург, бо мрійниця Кітті всі сім років натхненного листування і романтичних зустрічей із красенем Валеріаном бідкалася: от усім її юна доля вдалася, крім одного — в столиці жити хоче, не в околичній Варшаві! Та розсудлива пані Станіслава придбала синові двоповерховий кам’яний будинок у північній Пальмірі лише після того, як завершилися непрості перемовини з Ланським, молоді заручилися і стали готуватися до весілля.

— От і згинули Дороші! — усміхнулася мстиво, коли молоді побралися.

Валеріан узяв прізвище Ланський, поселився з молодою дружиною на берегах Неви: поринули у світське життя — нові знайомства, бали, кінні прогулянки, покер, звані обі ди й вечері, в гості, самим гостей прийняти, збуджені розмови про імператорську сім’ю, і знову бали, бали… Столичне життя закрутило вихором, навіть благі наміри Валеріана прислужитися науці в Петербурзькому університеті відкладалися на невизначений термін, бо часу підготувати курс лекцій із географії для викладання не було: бали, покер, бали… Може тому вкрай легковажно сприйняли новину про викидень, який стався у Кітті на другому місяці вагітності за півтора року після вінчання.

— Бог ще обов’язково подарує нам дитину, Кітті, - заспокоював Валеріан розгублену дружину. — Ми поїдемо на води в Швейцарію, ви поправите здоров’я… Там дивовижне цілюще повітря.

У Швейцарії за покером і програв Дорошівку незнайомому французові.

За рік після повернення з піврічного подорожування Європою у Кітті стався другий викидень. Біда народила дивні висновки в голові Валеріанової дружини — відмовляла чоловікові в близькості, плакала невтішно до істерики:

— Як ви не розумієте, Валеріане! Я просто не можу! Не маю права! Я повинна розібратися! Маю знайти відповідь: за що Господь так жорстоко карає нас! У чому ми так провинилися? Де наш гріх?!

Тепер екіпаж віз Кітті Ланську не на бали і звані обіди — клала Богові поклони в монастирях, обціловувала руки Божим людям, наказала капличку в домі добудувати — все молилася, молилася.

Валеріан не пручався — покер став найліпшим приятелем і найпідступнішим ворогом. Величезні статки Дороша, залишені пані Станіславою синові, танули, а мати покарати азартного Валеріана не могла — померла за рік після того, як син став Ланським. Наче і не було більше для чого жити — усе зробила.

Тільки за шість років після вінчання, восени 1863 року Кітті народила справного хлопчика, якого при хрещенні нарекли Германом. Маля отримало від матері графський титул, невеликий недоторканний спадок від на той час уже померлого діда Гавриїла Федоровича. Розчулений Валеріан пообіцяв дружині, що обов’язково вчитиме сина географії та німецької мови. Нічим матеріальним допомогти вже не міг. Покер забрав усе: надії, мрії, кохання, життя… Від статків Дороша лишився тільки будинок у Санкт-Петербурзі, та коли за рік після народження Германа Валеріан програв і його, то написав Кітті записку з вибаченнями і пустив собі кулю в скроню, маючи за плечима 41 рік нікчемного згаяного часу.

Кітті Ланська, слава Богу, мала чотирьох заміжніх сестер. Зібрали сімейну раду, вирішили закладений дім у Санкт-Петербурзі віддати кредиторам, а Кітті з малим Германом поселити в більш тихому, зеленому і теплому Києві поряд із сім’єю старшої сестри Марії, бо та вміє дім економно вести, і Кітті того навчить…

Мар’яна уважно слухала Пітера. Показував на генеалогічному дереві: у Валеріана і Катерини Ланських у 1863 році народився син Герман.

— Ланських? — здивувалася.

— Невідомо чому Валеріан вирішив змінити прізвище і стати Ланським, та це загальмувало наші пошуки надовго, — відповів Пітер. — Наче хтось хотів навіки сховати рід Дорошів…

— Яремин син не схотів носити прізвище батька?

— То не головне, — знизав плечима Пітер. — Важливо, що маємо архівні підтвердження факту вінчання Валеріана і Катерини й факту зміни прізвища. — Вказав на дерево. — А тут — третє коліно. Герман Ланський і його дружина Пелагея.

Третє коліно. Герман і Пелагея. Прапрадід і прапрабабця.

Герман зовні в Ярему вдався — високий, кістлявий, дужий. А норовом — хтозна в кого. Задумливий, неговіркий. Дивиться на світ Божий, наче розгадати його намагається. Іншим хлопчакам — на кониках дерев’яних скакати би, а Германові книжки солодші за медові пастилки. З дитинства в заможному домі тітки Марії захоплено слухав її чоловіка, архітектора Павла Андрійовича Берна, який працював із легендарним київським губернським архітектором Михайлом Степановичем Іконніковим, разом із ним споруджував і Лук’янівський тюремний замок, і губернські присутствені місця, і житлові будинки на Печерську і Подолі, і «Гранд-отель» на Хрещатику, і клініки при Університеті Святого Володимира. Вплив Берна обернувся запальним бажанням і самому вивчитися споруджувати будинки, та більше — церкви. Ділився з рано зів’ялою матір’ю-вдовою:

— Берн дозволили мені побути біля Софійського собору. Його зараз перебудовують, матінко. Хіба може бути більш благе і відповідальне діло, ніж проектування і будівництво храмів? Віддайте мене в учні до Берна вже зараз.

— Спершу слід гімназію закінчити, Германе, — відповідала Кітті, а як син підріс, уже додавала безнадійно: — А потім, любий синку, ти закохаєшся, заведеш сім’ю і твої мрії зміняться. Ти знайдеш прибутковішу справу, бо таких, як Берн, як Іконніков, — одиниці. А звичайні будівельні інженери м’яса і на Масляну не бачать.

— Присягаюся вам, матінко! Не