Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я заплющила очі.

— Я хочу вийти звідси.

— Тримайся за мою руку. Ми вийдемо.

Вілл вивів мене звідти за декілька хвилин. Спокійним голосом він переконував мене, що добре знає зворотну дорогу з лабіринту. Ще хлопчиськом він поставив собі за мету вивчити дорогу напам’ять. Наші пальці переплелися, і я відчула відрадне тепло його руки. Я здалася сама собі дурною, коли зрозуміла, як близько до виходу я була весь цей час.

Ми зупинилися біля лавки неподалік, і, порившись у спинці візка, я витягла хусточку. Сіла скраю на лавці, й ми обоє мовчки чекали, коли припиниться моя гикавка.

Вілл сидів, потайки скоса поглядаючи на мене.

— Ну?.. — промовив він, коли, нарешті, здалося, що я опанувала себе. — Ти розповіси мені, що відбувається?

Я крутила в руках хустинку.

— Не можу.

Він стулив вуста.

Я ковтнула.

— Це не через тебе, — проказала поспішно. — Я нікому про це не говорила… Це… дурниці. Це сталося давно. Я не думала… що…

Я чула на собі Віллів погляд і воліла, щоб він не дивився. Мої руки не переставали тремтіти, а мій шлунок стиснувся в суцільний вузол.

Я похитала головою, намагаючись натякнути, що існують речі, про які не можу розповідати. Я хотіла знов узяти його за руку, але відчувала, що не зможу. Я усвідомлювала, що він дивиться на мене, майже чула його німі запитання.

Знизу біля брами зупинились два автомобілі. З них вийшло двоє — звідси я не могла їх розгледіти — і обійнялися. Вони постояли там із декілька хвилин, можливо, про щось говорили, відтак повернулися в свої автомобілі й подалися в зворотному напрямку. Я спостерігала за ними, але думати не здужала. Мій розум наче замерз. Я більше не знала, що казати.

— Гаразд. Зробімо так, — сказав він нарешті. Я обернулась, але він на мене не дививсь. — Я скажу тобі те, чого ніколи нікому не казав. Добре?

— Добре! — Я скрутила хусточку в клубок і чекала.

Він глибоко вдихнув.

— Я дуже, дуже боюся того, що буде потім. — Він почекав, поки слова вляжуться й низьким спокійним голосом провадив далі: — Знаєш, більшість людей думає, що моє теперішнє життя — найгірше, що може статися. З усім тим, воно може зробитися ще гіршим. Хтозна, чи не доживатиму я віку, не в змозі самостійно дихати й балакати. Можуть виникнути проблеми з кровообігом, і мої кінцівки ампутують. Мене можуть госпіталізувати на невизначений термін. Хіба це життя, Кларк? Коли я думаю, наскільки гірше все може стати… деколи вночі я лежу в ліжку й справді не можу дихати.

Він важко ковтнув.

— І знаєш… Ніхто не хоче про це чути. Ніхто не хоче, щоб ти говорив про свої страхи, боязнь до болю чи смерті від якоїсь дурної, випадкової інфекції. Ніхто не бажає відати, як воно почуватися зі знанням, що ти ніколи вже не матимеш любощів, не їстимеш їжу, що її зготував своїми руками, не триматимеш свою дитину. Ніхто не бажає знати, що іноді в цім візку я відчуваю напади клаустрофобії й мені хочеться несамовито волати на саму лиш гадку, що проведу я в ньому ще один день. Моя матір ледве тримається й не може пробачити мені те, що я й досі люблю батька. Моя сестра ображається на мене за те, що я вкотре затьмарив її, і тому, що через мої травми вона не може як гоже ненавидіти мене, як тоді, коли ми були дітьми. Мій батько просто хоче, щоб усе це скінчилося. Врешті-решт усі хочуть оптимістично дивитись на це. І хочуть, щоб і я дививсь на це з оптимізмом.

Він зробив паузу.

— Їм потрібно вірити, що є причини для оптимізму.

Я закліпала, вдивляючись у темряву.

— А мені? — спокійно мовила я.

— Кларк, ти… — Він подивився на свої руки. — Єдина людина, з якою я можу говорити, відтоді як попав у цю кляту штуковину.

І я розповіла йому.

Я взяла його за руку, ту саму, що вивела мене з лабіринту, й, дивлячись собі під ноги, зітхнувши, розповіла йому про ту ніч. Як вони сміялися з мене, висміювали те, наскільки я п’яна та обкурена. Як я втратила пам’ять, а пізніше сестра сказала, що напевне так краще — не пам’ятати все, що вони зробили. Одначе відтоді ті непритомні півгодини переслідують мене. Я їх заповнила. Заповнила їхнім сміхом, їхніми тілами та словами. Я заповнила їх власним приниженням. Я розповіла Віллові, як бачила їхні обличчя щоразу, коли вирушала кудись за місто, і як Патрика, мами, тата й мого маленького життя з усіма проблемами та обмеженнями мені стало досить, щоб почуватися в безпеці.

Коли ми скінчили говорити, надворі посутеніло, а на моєму мобільнику я виявила чотирнадцять повідомлень із запитаннями, куди ми пропали.

— Тобі ж не потрібно казати, що це не твоя провина, — тихо промовив Вілл.

Небо над нами здавалось безкраїм. Я крутила в руці хусточку.

— Так. Але я все ще відчуваю… відповідальність. Я надто багато випила, щоб викаблучуватися. Я добряче фліртувала. Я…

— Ні. Вони були відповідальні.

Ніхто ніколи не казав мені цього вголос. Навіть у співчутливому погляді Трини вчувавсь німий докір: «Та ж хіба тобі невтямки, що, як нап’єшся й заграє´ш із чоловіками…»

Його пальці стиснули мої. Легко, але я відчула це.

— Луїзо. Це не твоя провина.

І тоді я розплакалася. Цього разу я не ридала. Сльози текли тихо, а разом з ними мене покидало ще щось. Провина. Страх. І ще дещо, для чого я не підібрала слів. Я ніжно прихилила голову до його плеча, а він, нахиливши свою, торкнувся моєї.

— Гаразд. Ти мене слухаєш?

Я пробурмотіла «так».

— Тоді я скажу тобі дещо хороше, — промовив він і зачекав, наче хотів упевнитися в моїй увазі.

— Деякі помилки… просто мають серйозніші наслідки, ніж інші. Але ти не маєш дозволяти тій ночі визначати, хто ти.

Я відчувала, як його голова хилиться до моєї.

— Кларк, ти сама вибираєш, чи допустити це.

Я протяжно, з трепетом зітхнула. Цілковите безгоміння, у якому ми сиділи, давало змогу словам Вілла запасти мені глибоко в пам’ятку. Я могла б залишатися там усю ніч, покоїтись над усім світом, чуючи тепло Віллової руки у своїй, вчуваючи, як усе погане відступає.

— Нам краще повернутися, — нарешті промовив він, — перш ніж організують пошуковий загін.

Я випустила його руку та неохоче звелася, відчуваючи на шкірі прохолодний вітрець. А потім, майже насолоджуючись моментом, простягнула руки високо над головою. Я розчепірила пальці