Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

нас чимдалі рідше. Беручи до уваги політичну обстановку, обидва чоловіки дійшли висновку, що треба поводитись якомога обережніше, бо хто, мовляв, знає, як воно все повернеться. Тим-то пограти в скат — третім у них був щоразу хтось інший — вони тепер сідали у вітальні під лампою над головою дедалі рідше, і коли й сідали, то досить пізно, і розмовляти про політику всіляко уникали. Моя бабця Ана, схоже, вже й дорогу забула з Бісау до нас на Лабесвеґ. Вона була лиха на Мацерата, а може, й на мене, я ж бо сам чув, як вона казала: «Сердешна Аґнес, вона померла, бо вже не годна була терпіти далі цього гупання на барабані».

Що ж, коли вже моя бідолашна матуся померла через мене, то я тим затятіше чіплявся за свій огуджений барабан, адже він не помирав, як помирають матері, барабан можна придбати новий чи віддати полагодити старому Гайландту або годинникареві Лаубшаду, барабан мене розумів, завжди давав правильну відповідь і тримався за мене, як я тримався за нього.

У ті часи, коли наше помешкання ставало мені вже затісним, вулиці — закороткими або задовгими як на мої чотирнадцять років, коли минав, бувало, цілий день, а нагода спокусити когось перед вітриною так і не траплялася, коли вечорами сама спокуса вже не виходила такою, щоб десь у темному підворітті відчувати себе справжнім спокусником, я, відбиваючи такт, чалапав на п'ятий поверх, відлічуючи дорогою всі сто шістнадцять східців і спиняючись на кожному поверсі перепочити й принюхатися до запахів, що просотувалися з усіх п'ятьох дверей на кожному поверсі, бо запахам, як і мені, у двокімнатному помешканні було затісно.

Спочатку мені ще хоч вряди-годи щастило з трубачем Майном. Він лежав п’яний між розвішаними сохнути простирадлами на горищі, однак, на втіху моєму барабану, міг напрочуд майстерно подути в свою трубу. У травні тридцять восьмого Майн зав'язав з ялівцівкою, оголосивши всім у будинку: «Тепер настає нове життя!» Він вступив до оркестру при кавалерійському загоні в штурмовиків. Відтоді я частенько спостерігав, як він, тверезий-тверезісінький, у чоботях і з підшитим шкірою задом одним кроком долав п'ять східців одразу. Чотирьох своїх кішок, одну з яких звали Бісмарком, він тримав і далі, бо ялівцівка, як можна було здогадатися, час від часу все ж таки брала над ним гору й налаштовувала його на ліричний лад.

Я лише зрідка забігав до годинникаря Лаубшада, тихого чоловіка серед сотень гомінливих годинників. Так марнувати час я міг дозволити собі хіба що один раз на місяць, не частіше.

Халабуда старого Гайландта так само стояла у дворі нашого будинку. І так само старий вирівнював криві цвяхи. І були, як і в минулі часи, кролі й кроленята від кролів. А ось малишня у дворі була вже не та. Тепер діти ходили в уніформі, при чорних краватках і супу з товченої цегли вже не варили. Вони підростали, переганяли мене зростом, і я вже навіть не знав, як їх звати. Це було зовсім інше покоління, а моє вже закінчило школу й пішло в науку: Нухі Айке став перукарем, з Акселя Мішке мав вийти в Шіхау зварювальник, Зузі Катер училася на продавщицю в універмазі «Штернфельд» і мала вже постійного кавалера. Як же все може змінитися за три-чотири роки! Щоправда, у дворі так само стояла поперечина, на якій колись вибивали килими, а в будинковому розпорядку все ще писалося: «Вівторок і п'ятниця — вибивання килимів». Однак у ці два дні гупання в дворі лунало тільки вряди-годи і якось наче аж несміливо: відколи до влади прийшов Гітлер, у людей заводилося чимдалі більше пилососів, поперечини сиротіли, і тепер ними користалися хіба що горобці.

Отож мені лишалися тільки сходи та горище. Під черепичним дахом я читав свої улюблені книжки, а на сходах, коли мене тягло до людей, стукав у перші двері ліворуч на третьому поверсі. Матінка Тручинська відчиняла мені завжди. Відтоді, як на Брентауському кладовищі ця жінка потримала мене за руку, а тоді підвела до могили бідолашної моєї матусі, вона відчиняла щоразу, щойно Оскар поставав з барабанними паличками під її дверима.

— Тільки не барабань так гучно, Оскарчику. Нехай Герберт ще трошки поспить, бо ніч у нього знов була важка, і його привезли додому на машині.

Потому вона тягла мене до себе в помешкання, наливала солодової кави з молоком ще й давала шматочок бурого льодяника на ниточці — щоб я його вмочав у каву й облизував. Я пив, смоктав льодяника, а барабана не чіпав.

Матінка Тручинська мала невеличку круглу голівку, порослу попелясто-сивим волоссям — таким тонесеньким, що крізь нього світилася рожева шкіра. Ріденькі пасемця тяглися аж на потилицю й збиралися там у вузол, якого, хоч він був і зовсім невеличкий — менший від більярдної кулі — було видно з усіх боків, хай там як вона повертала голову. При купі того вузла тримали в'язальні дротики. Свої кругленькі щічки, що, коли вона сміялася, здавались накладними, матінка Тручинська щоранку натирала обгорткою від коробки з цикорієм, — обгортка була червона й линяла. Погляд у матінки Тручинської нагадував погляд миші. А чотирьох її дітей звали так: Герберт, Густа, Фріц і Марія.

Марія була мого віку, саме закінчила восьмирічку і тепер жила в Шидліці й училася в сім'ї якогось чиновника на економку. Фріц працював на вагонному заводі, й удома його бачили рідко. Він завжди мав двохтрьох дівчат, які по черзі стелили йому постіль і з якими він ходив до Ори на танці. У дворі нашого будинку він тримав кролів, віденських голубих, але поратися коло них мусила матінка Тручинська, бо Фріц і так мав доста роботи зі своїми дівчатами. Густа, флегматична молодичка років десь тридцятьох, служила покоївкою в готелі «Едем» біля головного вокзалу. Вона була й досі незаміжня і, як і решта обслуги в тому першокласному готелі, мешкала на горішньому поверсі висотної будівлі. І, нарешті, Герберт, найстарший з-поміж усіх, єдиний, хто жив разом із матір'ю, — якщо, звісно, не брати до уваги монтера Фріца, що час від часу ночував удома. Герберт працював кельнером у портовому передмісті Нойфарвасер. Саме про нього тут і піде мова. Бо після того, як померла моя бідолашна матуся, Герберт певний час — недовгий, але щасливий — був тією метою, до якої я прагнув, і я ще й тепер називаю його своїм товаришем.

Герберт кельнерував у Штарбуша. Так звали власника шинку «У шведа». Шинок стояв навпроти протестантської церкви