Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

для моряків, і завертали до нього, як неважко здогадатися з назви, переважно скандинави. Одначе бували там і росіяни, й поляки з Вільного міста, й вантажники з Гольма, й матроси з військового корабля, який саме прийшов з візитом із Німецького райху. Працювати в тому шинку, справді європейському, було досить небезпечно. Але завдяки досвіду, що його Герберт надбав у «Орському манежі» — до того, як перебратись у Фарвасер, Герберт кельнерував у тій третьорядній танцювальній забігайлівці, — йому пощастило в різномовній мішанині, що вирувала в «Шведі», домогтися визнання своєї нижньонімецької містечкової говірки, пересипаної англійськими та польськими слівцями. І все ж таки раз чи двічі на місяць Герберта привозила додому — хоч і проти його волі, зате безплатно, — санітарна машина.

У таких випадках Гербертові доводилося лежати долілиць, важко сопіти, бо важив він кілограмів сто, й кілька днів не злазити з ліжка. У такі дні матінка Тручинська сварилася на всі заставки, водночас невтомно допомагала синові оклигати й, уже вкотре зробивши перев'язку, щоразу показувала в'язальним дротиком, якого висмикувала зі свого волосся, на відретушований знімок під склом якраз навпроти ліжка; на тому знімку був чоловік із поважним, застиглим поглядом, вусатий і дуже схожий на декотрих із тих вусанів, що заселяють перші сторінки мого фотоальбому.

Але той пан, на якого вказував дротик матінки Тручинської, до членів нашої родини не належав, то був батько Герберта, Густи, Фріца й Марії.

— Колись ти скінчиш так, як скінчив твій батько, — ущипливо шипіла матінка Тручинська на вухо Гербертові, що важко сопів і стогнав. Однак вона так ніколи до пуття й не пояснила, де і як той вусатий чоловік у чорних рамцях знайшов чи, може, шукав свій кінець.

— І з ким же то ти цього разу? — допитувалася сивенька мишка, згорнувши на грудях руки.

— Зі шведами й норвежцями, як завше, — буркав Герберт і перекидався на другий бік, аж ліжко кректало.

— Як завше, як завше! Тільки не прикидайся, буцімто це щоразу самі шведи та норвежці. Он минулого разу то були хлопці з навчального судна. Як же це воно звалося?.. Та підкажи ж! Атож, «Шлаґетер», а я що казала! А ти щоразу торочиш мені про шведів та норвежців!

Вухо в Герберта — його обличчя мені не було видно — займалося аж до самих країв.

— Придурки, завше вони корчать із себе чортибатьказна-що й кирпу гнуть!

— То чого ж ти до них лізеш? Нащо вони тобі здалися? У місті, як зійдуть на берег, подивишся отак на них — наче порядні люди. Ти, либонь, знов завів з ними балачки про свого Леніна або тицяв носа в іспанську війну?

Герберт уже нічого на те не відповідав, і матінка Тручинська човгала на кухню пити свою солодову каву.

Як тільки спина в Герберта заживала, мені дозволяли на неї подивитись. Герберт сідав тоді на кухонний стіл, скидав підтяжки, що падали на коліна в синіх штанях, і поволеньки, так наче виборсувався з тяжких роздумів, стягував вовняну сорочку.

Спина була округла й уся мов на шарнірах. На ній невтомно перекочувалися м'язи. Рожевий краєвид, усіяний ластовинням. Під лопатками обабіч хребта, що заплив жиром, буйно кущилося руде, як у лисиці, волосся. Нижче до крижів воно кучерявилось і нарешті ховалося в підштанках, що їх Герберт носив навіть улітку. А вгору від підштанків аж до шийних м'язів спину вкривали здуті рубці, які стягували шкіру й на яких ані росло волосся, ані висипало ластовиння; перед тим, як мала перемінитися погода, ці різнобарвні рубці — від синювато-чорних до зеленувато-білих — свербіли. Оцих ось рубців мені й дозволяли торкатися.

Чи мав змогу я, хто лежав у ліжку, невидющим поглядом дивився за вікно, місяцями бачив там господарські будівлі лікувально-опікунського інтернату, а далі за ними Оберратський ліс, — чи мав я змогу до того дня помацати щось таке саме цупке, таке саме чутливе й бентежне, як рубці на спині в Герберта Тручинського? Хіба лише дещо на тілі в декотрих дівчат і жінок, та ще власного прутня, та гіпсового поливальничка в малого Ісусика, та отого підмізинного пальця, якого майже два роки тому мені приніс із жита собака і якого ще рік тому мені давали зберігати в себе, щоправда, тільки в слоїку, й щоб я не брав його до рук, але я міг того пальця так добре роздивитися, що й досі ще ніби відчуваю й навіть можу полічити на ньому кожен сутлобчик, досить лиш узятися за барабанні палички. Щоразу, коли мені хотілося згадати про рубці на спині в Герберта Тручинського, я сідав з барабаном перед скляним слоїком із пальцем і, взявшись за палички, розворушував свою пам'ять. Щоразу, коли я приступав до тіла котроїсь жінки — а таке траплялося не часто, — мене все ж таки не досить глибоко переконували окремі його частини, схожі на рубці, і подумки я знов повертався до рубців на спині в Герберта Тручинського. Нічого, однак, не зміниться, якщо я скажу про це й по-іншому: перші доторки до тих потовщень на широкій спині в мого товариша вже тоді провіщали мені знайомство й тимчасове володіння тими затверділостями, які ненадовго з'являються у готових кохатися жінок. Воднораз знаки на Гербертовій спині вже в той ранній період обіцяли мені в майбутньому заспиртованого підмізинного пальця. Але ще до

Гербертових рубців і їхніх передвісток барабанні палички вже на мій третій день народження навіщували мені й рубців, і органів продовження роду і, зрештою, підмізинного пальця. А втім, не зайве буде повернутися до часів ще давніших. Ще коли Оскар був зародком, ще коли він зовсім і не звався Оскаром, забава з власною пуповиною обіцяла мені то барабанні палички, то Гербертові рубці, то принагідно розвержені кратери в молодших і старших жінок, то, зрештою, підмізінного пальця, а тоді знов і знов — починаючи від поливальничка в малого Ісусика — мого власного прутня, що його я незмінно ношу з собою як примхливий символ свого безсилля й обмежених можливостей.

Сьогодні я знов узяв до рук барабанні палички. До згадки про рубці, м'якуші на тілі, моє власне причандалля, що лише час від часу здобувається на силі, я прийшов, либонь, манівцями, на які мене повів барабан. Щоб іще раз відсвяткувати свій третій день народження, мені має виповнитися тридцять. Ви, мабуть, уже здогадалися: Оскарова мета — повернутися до пуповини; тільки задля цього я спинився й так надовго затримавсь на