Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

Я, звісно ж, добряче перегинав палицю — хотілося, мабуть, справити враження на синьйору Розвіту. Насправді провину за матусину смерть більшість людей покладали на Мацерата, а надто — на Яна Бронського. Бебра мене розгадав.

— Ви перебільшуєте, любий мій. Ви гніваєтесь на свою покійну матусю просто з ревнощів. Вона пішла на той світ не так через вас, як через свої стомливі любовні пригоди, тим-то ви й почуваєтесь, немовби вами знехтували. Ви злий і марнославний, яким, власне, й має бути геній!

Бебра зітхнув, глянув скоса на синьору Розвіту й додав:

— З таким зростом, як у нас, нелегко бути терплячим. Яке ж це важке завдання, яке високе покликання — не виявляти зовнішніх ознак росту і водночас не втрачати людяности!

Розвіта Раґуна, ця неаполітанська сновида зі шкірою гладенькою і зморшкуватою воднораз, та, якій я давав років вісімнадцять і якою вже за мить захоплювавсь як вісімдесяти, а то й дев'яносторічною бабусею, отож ця синьйора Розвіта погладила елегантний, англійського крою, пошитий на замовлення костюм пана Бебри, послала мені свій вишнево-чорний середземноморський погляд, а тоді глибоким голосом, в якому вчувався смак плодів і який зворушив мене й змусив заціпеніти, промовила:

— Карісімо, Оскарнело! Як я його розумію, ваш біль! Андіамо, їдьмо з нами — Мілан, Париж, Толедо, Гватемала!

У мене ледь не запаморочилося в голові. Я схопив ручку юної — кров з молоком — і давньої, як світ, синьйори Раґуни. Хвилі Середземного моря вдарили в мій берег, оливи зашепотіли мені на вухо:

— Розвіта стане вам, як матуся, Розвіта вас зрозуміє. Вона, велика сновида, що всіх бачить наскрізь, вона все розуміє, тільки сама себе не розуміє, о мама міа, тільки сама себе не розуміє — ні, діо!

Цієї миті Раґуна, щойно почавши пронизувати мене своїм сновидним поглядом і бачити наскрізь, навдивовиж раптово й злякано висмикнула свою долоню з моєї. Невже її нажахало моє зголодніле чотирнадцятирічне серце?

Чи не відкрилося їй, що Розвіта — байдуже, дівчина це чи стара баба — для мене означала тільки одне: Розвіта? Вона вся тремтіла, шепотіла щось по-неаполітанському й так ревно хрестилася, немовби страхам, що їх прочитала в моїй душі, вже не було кінцякраю, а тоді німотно сховалася за своїм віялом.

Збитий з пантелику, я попросив пана Бебру пояснити, що це означає, попросив сказати бодай одне слово. Та навіть у Бебри, хоч він був прямий нащадок принца Євгена, відібрало мову, він натужно силкувався щось пробелькотіти, і нарешті я розчув:

— Ваш геній, юний друже, його божественна, але воднораз, поза всяким сумнівом, і диявольська основа трохи збентежили мою добру Розвіту. Та й самому мені, мушу визнати, видається якоюсь чужою ваша спонтанна нестримність, що виявляється так зненацька, — чужою, але не зовсім незбагненною. Але незалежно від того... — Нарешті Бебра прийшов до тями. — ...як там склалася ваша вдача, їдьте з нами, виступатимете в Бебриному «Чудо-шоу». Трохи самовиховання, трохи самообмеження — і навіть за нинішніх політичних обставин ви, гадаю, знайдете свою публіку.

Я відразу все збагнув. Бебра, який колись радив мені завжди бути на трибуні й ніколи не ставати перед трибуною, сам опинився серед тих, хто стоїть перед трибуною, хоч і далі виступав у цирку. Тож він анітрохи не був розчарований, коли я, для годиться пошкодувавши, від його пропозиції відмовився. А синьйора Розвіта за віялом гучно зітхнула і знов показала мені свої середземноморські очі.

Ми ще якусь годинку погомоніли, я попросив кельнера принести порожню склянку, голосом виспівав у ній сердечко, виспівав довкола нього закрутистий напис: «Розвіті від Оскара», подарував їй склянку, вона дуже зраділа, Бебра розплатився, давши щедрі чайові, і ми пішли.

Вони провели мене аж до спортивної зали. Я показав барабанною паличкою на голі трибуни в другому кінці Травневого лугу і — о, нарешті пригадав, це було навесні тридцять восьмого — розповів наставникові Бебрі про свою діяльність барабанщика під трибунами. Бебра розгублено всміхнувся, а на суворому обличчі Раґуни не здригнулася жодна рисочка. І коли синьйора вже відійшла на кілька кроків убік, Бебра, прощаючись, прошепотів мені на вухо:

— Я дав маху, любий друже! Як же я можу тепер лишатися вашим наставником? Ох, ця брудна політика!

Потім він, як і багато років тому, коли ми вперше зустрілися між цирковими фургончиками, поцілував мене в лоба, дама Розвіта подала мені свою немовби порцелянову ручку, і я церемонно — як на чотирнадцятирічного це було майже по-великосвітському — схилився над пальчиками сновиди.

— Ми ще побачимося, синку! — помахав мені рукою пан Бебра. — Побачимося, хай там як складеться життя. Такі люди, як ми, у вічність не кануть.

— Не тримайте зла на батьків своїх! — повчально нагадала мені синьйора. — Звикайте жити самотужки, і тоді серце ваше знайде спокій, а диявола точитиме розпука!

На душі мені було так, немовби синьйора мене ще раз, хоч і вдруге так само марно, охрестила. Згинь, чорте-бісе! Але чорт-біс не погибав! Я тужно, з порожнечею в серці дивився тим двом услід, помахав рукою, коли вони посідали в таксі й геть зникли в ньому, бо то був «форд» для дорослих, і навіть з моїми друзями всередині здавався порожнім, а коли рушив, то й далі мав такий вигляд, ніби шукав пасажирів.

Я, щоправда, намагався вмовити Мацерата піти до цирку Кроне, але мої вмовляння на Мацерата не діяли, він усім серцем тужив за моєю бідолашною матусею, яка, втім, ніколи не належала йому цілком. Та й кому вона, зрештою, належала цілком? Навіть Янові Бронському — і то ні, хіба що мені, бо Оскар найдужче страждав після того, як її не стало, бо повсякденне життя його змінилося й навіть почало викликати сумнів. Матуся мене підвела. А від обох батьків годі було на щось і сподіватися. Наставник Бебра сам знайшов собі наставника в особі міністра пропаганди Ґебельса. Ґретхен Шефлєр з головою поринула в «зимову допомогу». Казали так: ніхто не має голодувати, ніхто не має мерзнути. А я тримався за свій барабан, остаточно усамітнився й не хотів знати нічого, крім отієї колись білої бляхи, яка під ударами паличок зробилася геть тоненька. Вечорами ми з Мацератом сиділи один навпроти одного, він гортав свої куховарські книжки, я виливав свою тугу на барабані. Іноді Мацерат плакав, сховавши голову в куховарську книжку. Ян Бронський навідувався до