Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

лиха чаклунка закляла його, позбавивши здатності всміхатися. Темновусий добряк Фрейзер Палмер і припустити не міг, що, глядячи на нього, Нен Блайт міркує: «Я певна, що цей чоловік скоїв непростимий злочин. У нього вигляд людини, яка має на собі одвічний тягар чорної таємниці». Арчібальд Файф не здогадувався, що при кожній випадковій зустрічі Нен Блайт поспішно складає відповідь на будь-яку можливу його репліку, бо ж із ним годиться розмовляти тільки віршами. Пан Файф, який страхітливо боявся дітей, ніколи й не заговорював до неї, проте дівчинка розважалася, вигадуючи щось на зразок:

«Так, я цілком здорова нині,

Моє шанування вашій дружині»

а чи:

«Погода чудова, сонечко сяє,

Світ попід небом горя не знає».

Хтозна-що сказала б дружина Мортона Кірка, якби їй розповіли, що Нен Блайт нізащо не прийшла б до неї в гості, навіть якби й дістала запрошення, бо ж на порозі в Кірків був кривавий слід; а її тиха, непоказна зовиця Елізабет гадки не мала, що залишилася старою панною опісля того, як жених її помер у церкві просто перед олтарем.

Усе це було дуже весело й Нен ані разу не схибила на шляху між реальністю й вигадкою, поки в думках її не оселилася Дама з Таємничими Очима.

Дарма й питати, як ростуть фантазії. Нен і сама не могла пояснити, як це сталося. Усе почалося з ПОХМУРОГО ДОМУ. Нен саме так уявляла собі його назву — великими літерами. Вона складала химерні історії не лише про сусідів, але й про будинки; а єдиним будинком в околиці, гідним її фантазії — окрім старого дому Бейлі — був ПОХМУРИЙ ДІМ. Самого ДОМУ Нен ніколи не бачила — знала хіба, що той стоїть за лапатою ялицею на лобридзькій дорозі, покинутий «із прадавнини», за висловом Сьюзен. Дівчинці невтямки було, що таке прадавнина, та це звучало пишно — найдоречніше для похмурих будинків.

Ідучи лобридзькою дорогою в гості до своєї приятельки Дори Клоу, Нен завжди навіжено бігла попри бічну стежину, що вела до ПОХМУРОГО ДОМУ. То була довга темна стежка, що звивалася між густих трав і високих, аж до пояса, папоротей, обабіч якої громадилися старі вузлуваті дерева. Висхла кленова гілка лежала біля перехняблених воріт, наче мертва рука, готова вхопити її, і щоразу, тікаючи геть, Нен зітхала із превеликим полегшенням.

Якось, на свій подив, Нен почула, що така собі Томасіна Фер оселилася в ПОХМУРОМУ ДОМІ, або ж, як неромантично означила його Сьюзен, у старім домі Мак-Алістерів.

— Певно, їй там буде самотньо, — сказала мама. — Він так далеко від села…

— Їй то байдуже, — мовила Сьюзен. — Вона ніколи ніде не ходить, навіть до церкви. Багато вже літ… хоча, подейкують, вечорами любить блукати в саду. Бачте, до чого вона дожила — Томасіна, грайлива красуня. Скільки сердець вона була розбила! А тепер… Це засторога, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні.

Сьюзен не пояснила, для кого була ця засторога, та й ніхто в Інглсайді більше не виявляв цікавості до Томасіни Фер. Утім, Нен, яка вже дещо переситилася колишніми фантазіями й прагнула чогось нового, ухопилася за образ Томасіни Фер у ПОХМУРІМ ДОМІ. Поволі, день у день, ніч у ніч — адже вночі так легко вірилося в усе — вона снувала легенду про Томасіну, аж поки та, засяявши свіжими барвами, стала улюбленою з усіх дотеперішніх мрій малої вигадниці — звабливий, реальний привид Дами з Таємничими Очима. О, ці великі оксамитові чорні очі… запалі очі… страдницькі очі… сповнені жалю за незліченними розбитими серцями… Нечестиві очі… бо ж усякий, хто розбиває серця й не ходить до церкви — нечестивець. Але нечестивці такі цікаві — достоту як Дама, що здобуває самотність у непроглядному лісі як покуту за свої гріхи.

Може, вона принцеса? Ні, принцес немає на Острові Принца Едварда. Проте вона, безсумнівно, висока, струнка, недосяжна, прекрасна й холодна, як справжня принцеса, і вниз по плечах її до самої землі зміяться дві смоляно-чорні коси. Обличчя тонке й виразне, мов витесане зі слонової кості, ніс гарний, грецький, як у маминої Артеміди зі срібним луком, і білі красиві руки — вона заламує їх вечорами в саду, чекаючи на свого принца, якого зневажила, а потім, надто пізно, покохала — о, ви розумієте, як створюється легенда? — і трава шурхотить від доторку її довжелезних чорних спідниць. Вона носить золотий пасок та великі сережки з перлів і мусить жити самотнім таємним життям, доки принц нарешті визволить її. Тоді вона розкається в колишній своїй жорсткості й нечестивості, подасть йому прекрасні руки й схилить горду голову. Вони сядуть удвох при водограї — бо ж у похмурім обійсті з’явився вже й водограй — складуть свої довічні обітниці й вона подасться з ним «за частокіл багряних дальніх гір», як у тім вірші, що мама читала колись двійнятам зі збірки Теннісона, давнього й безцінного татового дарунка. Хоча, звісно, казковий принц підносив своїй Дамі з Таємничими Очима лише коштовності.

У ПОХМУРІМ ДОМІ, безсумнівно, стоять найвишуканіші меблі, кімнати й сходи в ньому всуціль загадкові, а сама Дама з Таємничими Очима спить на перламутровім ліжку під червіньковим оксамитовим балдахіном. Її повсюди супроводив хорт… пара хортів… ціла зграя хортів… і вона завжди наслухала, наслухала, наслухала далекий звук чарівної арфи, проте не могла його почути, доки була нечестива, доки принц її не повернувся й не пробачив їй — от воно як.

Певне, усе це звучало безглуздо — фантазії завжди звучать безглуздо, закуті в холодні жорсткі слова. Десятилітня Нен ніколи не висловлювала своїх фантазій — вона просто жила ними. Дама з Таємничими Очима стала для неї так само реальна, як і життя, що буяло довкруж. Вона заволоділа Нен і вже зо два роки була часткою її самої. Незбагненним чином дівчинка повірила в її існування. Нен нізащо у світі не розповіла би цього нікому, навіть мамі. То був її власний скарб, невідчужувана таємниця, без якої вона не могла б уявляти собі дальше життя. Самотні мрії про Даму з Таємничими очима вабили її далеко більше, ніж ігри в Долині Райдуг.

Енн помітила цю схильність і стривожилася. Очевидячки, Нен почала аж надто захоплено давати волю уяві. Гілберт хотів був відвезти доньку погостювати в Ейвонлі, проте Нен уперше в житті відмовилася й ридаючи благала дозволити їй лишитися вдома. Вона була певна, що помре вдалині від неземної, печальної та прекрасної Дами з Таємничими Очима. Хоч насправді Дама ніколи й ніде не