Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

виходила. Проте ж вона могла одного разу вийти і, якщо Нен поїде, то зовсім її не побачить. А як чудово було б глянути на неї — хоч мигцем! Сама дорога, якою вона пройде, навіки лишиться романтична. І день, коли це станеться, буде не такий, як інші дні. Нен обведе його кружечком у календарі. Їй так нестримно прагнулося бодай раз побачити свою Даму. Звісно, не все, що вона уявила, існує насправді, думала Нен, проте не мала найменшого сумніву в тім, що Томасіна Фер — молода, вродлива, зіпсована й чарівна. Вона була переконана, що чула, як Сьюзен казала все це — тож, уявляючи Томасіну такою, Нен могла мріяти про неї далі.

Дівчинка ледь повірила власним вухам, коли одного ранку Сьюзен мовила:

— Тут ось пакунок, який треба віднести Томасіні Фер на стару ферму Мак-Алістерів. Твій татко вчора привіз його з міста. Підеш по обіді, моя ласочко?

Саме це вона й сказала! Нен затамувала подих. Чи піде вона? Невже мрії здійснюються отак? Вона побачить ПОХМУРИЙ ДІМ… і прекрасну Даму з Таємничими Очима. Побачить насправді… почує її голос і, можливо — о, яке блаженство! — торкнеться її витонченої білої руки. Що ж до хортів, водограю й решти, Нен знала, що все це існує тільки в її уяві, але реальність, певна річ, виявиться ще краща.

Увесь ранок Нен зиркала на годинник. Ох, як повільно спливає час… повільно ближчає жадана мить. Коли на небо впливла грозова хмара й сипонув дощ, дівчинка ледь не розплакалася.

— Чому Бог дозволив, щоб нині був дощ? — обурено шепотіла вона.

Проте злива невдовзі вщухла й із-за хмар вибилося сонце. За обідом Нен не могла їсти від хвилювання.

— Мамо, можна мені надіти жовту сукню?

— Нащо ж так виряджатися до сусідки, маленька?

До сусідки! Але, звісно, мама не розуміла… не могла зрозуміти.

— Будь ласка, мамо!

— Гаразд, — відповіла Енн. Зрештою, Нен уже невдовзі виросте із жовтої сукні — хай тим часом потішиться.

Ноги в Нен тремтіли, коли вона, узявши пакунок, вирушила в дорогу. Дівчинка пішла коротшим шляхом — крізь Долину Райдуг та схилом угору до бічних вулиць. Краплі дощу досі лежали на листі настурцій, мов велетенські перлини, повітря було свіже й духмяне, над білою конюшиною при струмку гули бджоли, понад водою шугали стрункі сині бабки — «косарики», як називала їх Сьюзен, — стокротки на луках кивали їй, закликали її, сміялися дзвінким сріблясто-золотавим сміхом. Усе було пречудово. Нен ішла до своєї Дами з Таємничими Очима. Що скаже їй омріяна Дама? І чи безпечно це — іти до неї? Що, як лишитися в неї на кілька хвилин, а насправді мине сотня років, як у тій казці, яку вони з Волтером читали минулого тижня?

36

Зійшовши на стежку, що вела до ПОХМУРОГО ДОМУ, Нен відчула, як по спині пробіг холодок. Чи ворухнеться кленова гілка? Ні, Нен проминула її… вона врятована! Е ні, лиха відьмо, ти мене не впіймаєш! Нен дибала глевкою ґрунтовою стежиною, проте ні бруд, ані глибокі колії не могли затьмарити її райдужних сподівань. Іще кілька кроків — і ПОХМУРИЙ ДІМ вирине їй назустріч з-поза темних мокрих дерев. Нарешті вона побачить його! Нен здригнулася… не знаючи, що так у ній озивається страх розвінчання мрії, трагедії і для юних, і для літніх людей.

Нен прослизнула між двох молодих ялин, що затуляли край стежки. Очі її були заплющені. Чи зважиться вона розплющити їх? На мить її охопив жах і схотілося позадкувати й чкурнути геть. Адже… Дама все ж була нечестива. Хтозна, що вона може заподіяти. Вона могла навіть бути чаклункою. Чом це досі на думку Нен ані разу не спало, що Нечестива Дама здатна виявитися чаклункою?

Аж ось Нен рішуче розплющила очі й вражено глянула поперед себе.

Невже це був ПОХМУРИЙ ДІМ — загадковий, статечний маєток із вежами й башточками, маєток із її мрій? Оце!

Вона уздріла великий будинок, колись білий, а тепер брудно-сірий. Там і тут на цвяхах теліпалися поламані й облущені зелені віконниці, парадні сходи були прогнилі, а деякі вікна вибиті. Так, то був лише втомлений, замучений життям старий будинок!

Нен роззирнулася, вражена. Не існувало ні водограю, ні саду — бодай того, що можна було би вважати садом. Подвір’я, огороджене хистким парканом, заросло бур’янами й високою, до коліна, травою. За парканом рила землю сухоребра свиня. Обабіч доріжки, що вела до ґанку, гойдалися під вітром лопухи. По кутках росли неохайні купи гортензій — а проте була там і зграйка войовничих тигрових лілій, і весела клумба з нагідками попід вичовганим порогом.

Нен мляво посунула до клумби. ПОХМУРИЙ ДІМ зник назавжди, та лишалася ще Дама з Таємничими Очима. Адже вона існує… мусить існувати! Що насправді сказала про неї Сьюзен колись давно?

— Господи милосердний, як ти мене налякала! — зненацька озвався шамкотливий, проте добродушний голос.

Дівчинка втупилася в постать, яка виринула з-за клумби нагідок. Хто це? Невже це..? Нен відмовлялася вірити, що це Томасіна Фер. То було б надто жахливо!

«Ох, — думала Нен, мало не плачучи від розпачу, — вона ж… вона стара!»

Так, Томасіна Фер, якщо то справді була вона — а Нен тепер знала, що це Томасіна Фер — була стара. І огрядна! Вона скидалася на перев’язану шворкою перину, з якою кощава Сьюзен завжди порівнювала тілистих сусідок. Томасіна Фер була боса, у полинялій зеленій сукні й старому чоловічому повстяному капелюсі на сивім ріденькім волоссі. Обличчя вона мала кругле, рум’яне та зморшкувате, з кирпатим носом і блякло-синіми очима, довкола яких променилися «гусячі лапки» зморщок.

О, прекрасна Нечестива Дамо з Таємничими Очима, де ти? Що з тобою сталося? Ти ж існувала!

— Хто це ти, дівчатко? — запитала Томасіна Фер.

Нен похопилася й чемно відповіла:

— Я… я Нен Блайт. Я принесла вам оце.

Томасіна радісно вхопила пакунок.

— Як добре знову мати окуляри! — проказала вона. — Без них то й не життя — навіть календаря в неділю не почитаєш. А ти одна з лікарських дітлахів? Які в тебе гарні коси! Я хотіла вас усіх побачити. Чула, що ваша мамця виховує вас в усьому як книжка пише. Тобі це подобається?

— Подобається… що? — О, нечестива прекрасна Дамо, ти не читала календаря по неділях! І ти ніколи не сказала би «ваша мамця»!

— Ну, що тебе виховують як книжка пише.

— Мені подобається, як мене виховують, — мовила Нен, марно силкуючись усміхнутися.

— Мамця твоя — добра жінка. І гарна. Я, коли вздріла її