Кетрін Стокетт - Прислуга

телефоную до будинку Гіллі, проте телефон не відповідає. Нарешті набираю Елізабет, і вона повідомляє, що на вечір Гіллі поїхала до Порт-Гібсон. Що тато Вільяма хворий.

— А що сталося… з її служницею? — запитую так байдуже, як тільки можу.

— Знаєш, вона згадала щось про Юл Мей, але потім сказала, що спізнюється і пішла складати речі в машину.

Я проводжу решту ночі на задній веранді, повторюю запитання, хвилююся, які ж історії Юл Мей може розповісти про Гіллі. Попри наші розбіжності, Гіллі досі є однією з моїх найближчих подруг. Але книжка, тепер вона знову стає реальною, важливішою за все.

Опівночі лежу на розкладачці. Надворі сюркочуть коники. Я дозволяю своєму тілу зануритись у тонкий матрац на пружинах. Мої ноги звисають, нервово пританцьовуючи, уперше за кілька місяців відчуваю полегшення. Це ще не дюжина покоївок, але ще одна.

Наступного дня я сиджу та переглядаю по телевізору полудневі новини. Чарлз Воррінґ повідомляє, що у В’єтнамі вбито шістдесят американських солдатів. Це так сумно. Шістдесят чоловіків, десь далеко від усіх, кого вони любили, мусили померти. Я думаю, мене це турбує через Стюарта. Здається, Чарлз Воррінґ теж схвильований.

Беру цигарку та кладу її на місце. Я намагаюся не курити, але сьогодні нервую. Мама знову бурчала, що я курю. І знаю, що маю кинути, але, здається, це мене не вбиває. Я хотіла більше розпитати Паскаґулу про те, що говорила Юл Мей, але Паскаґула зателефонувала сьогодні вранці, що у неї проблеми й до полудня її не буде.

Чую, як на задньому ґанку мама допомагає Джеймсо робити морозиво. Навіть у передній частині будинку я чую тріщання льоду та хрускіт солі. Звучить смачно, і я хочу його вже, та воно буде готове аж за кілька годин. Звичайно, ніхто не робить морозиво опівдні спекотного дня, це нічна робота, одначе мама вбила в голову зробити персикове морозиво й чхати їй на спеку.

Я виходжу на ґанок і дивлюся. Велика срібляста морозивниця холодна й запотіла. Підлога на ґанку вібрує. Джеймсо сидить на перекинутому відрі, обхопивши машину колінами, і руками в рукавичках повертає дерев’яну ложку. Від сухого льоду піднімається пара.

— Паскаґула вже прийшла? — запитує мама, додаючи в машину ще вершків.

— Поки що ні, — відповідаю я. Мама пітніє. Вона закладає за вухо пасмо волосся. — Мамо, я додам вершки. Тобі спекотно.

— Ти не зробиш це добре. Це маю зробити я, — заперечує вона та проганяє мене досередини. У новинах Роджер Стікер із такою самою дурною усмішкою, як і військовий журналіст, веде репортаж від поштового відділення Джексона: «…ця сучасна система поштової адресації називається індекс. Так, правильно казати, індекс — п’ятизначне число, яке пишуть внизу конверта…»

Він тримає листа, показуючи нам, де писати цифри. Беззубий чоловік у комбінезоні шепелявить: «Ніхто не виколистовуватиме ті цифли. Люди досі намагаються звикнути до тіліфона».

Я чую, як зачиняються вхідні двері. За хвилину до кімнати відпочинку заходить Паскаґула.

— Мама на задньому ґанку, — починаю я їй, але Паскаґула не всміхається, навіть не дивиться на мене. Вона просто простягає мені невеликого конверта.

— Вона хотіла відправити його поштою, але я сказала, що сама вам його віднесу.

Спереду конверт адресовано мені, без зворотної адреси. І, звичайно, без індексу. Паскаґула йде на задній ганок.

Я відкриваю листа. На аркуші зі шкільного зошита в лінійку написано від руки чорною ручкою:

«Дорога міс Скітер.

Я хочу, щоб ви знали, як мені шкода, що я не зможу допомогти вам з історіями. Але тепер я не можу. І хочу розповісти вам, чому. Як ви знаєте, я працювала на вашу подругу. Я б не бажала працювати в неї, і багато разів хотіла звільнитись, але боялась. Я боялася, що більше ніколи не матиму іншої роботи, якщо вона захоче.

Ви, мабуть, не знаєте, що після того, як закінчила школу, я вступила до коледжу. Я би його закінчила, якби не вийшла заміж. Одна з небагатьох речей у моєму житті, за якими шкодую, це те, що я не отримала диплома. У мене хлопчики-близнюки, які варті цього всього. За десять років ми з чоловіком зекономили грошей, щоб відправити їх до коледжу Тугалу. Як багато ми не працювали б, нам не вистачає для обох. Мої хлопчики однаково розумні, однаково прагнуть вчитись. Але у нас були тільки гроші для одного, тож хочу у вас запитати, якби ви вибирали, який із ваших синів-близнюків має піти до коледжу, а який повинен піти працювати смолярем? Як ви скажете одному, що любите його так само сильно, як іншого, але вирішите, що не він отримає свій шанс у житті? Ніяк. Ви знайдете спосіб це вирішити. Неважливо як.

Думаю, ви можете вважати цей лист зізнанням. Я вкрала у цієї жінки потворний рубіновий перстень, сподіваючись, що він покриє решту оплати за навчання. Вона ніколи його не носила, і я відчувала, що вона винна у всьому, чого я зазнала, працюючи на неї. Звичайно, жоден із моїх хлопчиків не піде до коледжу. Судові штрафи покриють майже все, що ми зекономили.

З повагою,

Юл Мей Крукл

Жіночий блок 9

В’язниця штату Міссісіпі»

В’язниця. Я здригаюсь. Я роззираюся за Паскаґулою, але вона вийшла з кімнати. Я хочу спитати її, коли це сталося, чому це сталося так швидко? Що можна вдіяти? Але Паскаґула вийшла на вулицю, щоби допомогти матері. Там ми не можемо говорити. Мене нудить, паморочиться в голові. Я вимикаю телевізор.

Я міркую над тим, як Юл Мей у в’язниці писала цього листа. Можу посперечатись, я навіть знаю, про який перстень вона згадує — мамин подарунок Гіллі на вісімнадцятиріччя. Кілька років тому Гіллі оцінила його й дізналася, що то навіть не рубін, а звичайнісінький гранат, який майже нічого не коштує. Гіллі ніколи більше його не одягала.