Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 53. Терези хитаються — три

— Якого дідька? — прошипів Вадим крізь стиснуті зуби. — Ще що… копи?

Олег безпомічно озирнувся на матір і тітку Оксану, що наосліп шукали ремені безпеки, адже водій темного буса на номерах прикриття агресивно маневрував попереду, не дозволяючи їхньому авто ні вирватися уперед, ні перелаштуватися на дорозі.

Вадим незворушно тримав кермо, спокійний після миті втрати контролю. Олегові він здавався скелею, каменем, що протистоїть стихії. Спокійний і впевнений, він дивився на мінібус поглядом, в якому не було нічого. Ні злості, ніі страху, ні навіть вже здивування.

Водій буса мигав задніми фарами, подаючи незрозумілі Олегові сигнали. Але хлопець спинним мозком відчував, що ці сигнали адресовані саме їхньому авто, і вони змушують Вадима знизити швидкість і прилаштуватися у кільватер до мінібуса. Щойно Вадим приліпився до заднього бамперу “Мерседеса”, як його водій припинив свої маневри і два авто плавно звернули з основної вулиці до будівлі, що була схожою на сучасний офісний центр.

— Тут живе Князь, — відсторонено і втомлено промовила Оксана. — Тут його дім, його офіс і його фортеця…

— Нам би краще перечекати, — глухо заявив Вадим, спостерігаючи з машини, як з мінібуса, мов горошинки, висипаються кремезні хлопці у формі, з обличчями, закритими балаклавами.

— Там Кіра! — кинув, не повертаючи до нього обличчя, Олег, і відкрив дверцята.

— Там шеф, — гмикнув Вадим. — І оці шафочки з бусика…

З будинку почулися різкі звуки, сплутати які неможливо було. Постріли…

— Там Юра! — ахнула Інна і теж вистрибнула з авто. — Вадим, забереш дітей! Олег, нас не чекай, ми самі повернемось! Дідько… Оксана, ти зі мною?

— Помирати — то з музикою, — флегматично і приречено зітхнула Кірина тітка, скинула з плечей плед і теж вийшла назовні.

— Загін самогубців Полтава едішн! — нервово реготнув Вадим. — Шеф мене спочатку четвертує, а потім повісить. Або навпаки… Казала мені мама, що…

Що там вадимові казала його мама, олег слухати не став. Його власна в цей момент легким кроком йшла уперед, з таким незалежним виглядом, що навіть спина її виглядала еталоном сміливості, крутості і абсолютної, як казали олегові друзі, “прибацаності”. Вона йшла, мов королева, у напрямку парадного входу, біля якого в ідеальному порядку проводили маневри чоловіки в балаклавах і з автоматами. оксана Павленко за її спиною виглядала її блідою тінню, але теж була налаштована рішуче.

— Джентльмени, не раджу! — гиркнула Інна, коли найближчий до дверей чоловік спробував спинити її.

— Так, панове, не раджу! — від мінібуса пролунав знайомий голос, і Олег ступив крок до таємничого авто. — Пропустіть її.

— Яр? — ахнув Олег, упізнавши друга, що сидів на сидінні коло відчинених навтіж пасажирських дверцят. — Як ти тут опинився?

— Ну, ви не взяли мене на тусу, тому я був змушений піднімати кавалерію, аби встигнути на ваше свято, — вишкірився Ярослав.

В його руках раптово зашипіла рація, і хлопець цілком професійним жестом прийняв “вхідний”.

— Сьомий. Дві жінки в коридорі, кажуть, їх пропустили. Прийом? — дивно змінений голос змусив олега здригнутися.

— Почув тебе, сьомий. — спокійно відповів Ярослав. — Пропустіть. Як зрозумів? Прийом?

— Плюс!

Рація затихла. Олегова щелепа повільно опускалася униз, а очі, що незмигно дивились на Ярослава, почали сльозитися.

— Якого бляха біса?! — не своїм голосом гаркнув він. — Це ж бус СБУ?! Що ТИ в ньому робиш?!

Ярик розсміявся легким сміхом, в якому чулися нотки незручності.

— Ну, знаєш жарт? В кожного з нас є друг з СБУ, просто не кожен з нас знає, що його друг з СБУ? Ну, от… Це не жарт…

— “Та я айтішнік”, — передражнив Яра Олег. — Друг, блін…

— Служба, блін, — сумно зітхнув хлопець і раптом розреготався. — Та гаразд тобі, не дмися. Ти б теж не сказав. Але коли вже знаєш тепер, то пізніше обговоримо все. Поки ідем Кіру твою рятувати, вона, мабуть, злякається, коли наші почнуть ногами двері вивалювати… А за маму і батька не хвилюйся, їх не образять. Я нагляну… Давай…

Він вистрибнув з буса, жестом покликавши за собою Олега. Обидва хлопці пішли у бік воріт, що раптом потонули в темряві.

— О, хлопці рубильник вимкнули, — флегматично відмітив Ярослав.

— Агов, куди без мене? — позаду почулися важкі кроки Вадима. — мене матір твоя приб’є, якщо я тебе загублю. Ідемо разом!

Але далеко вони не пройшли. адже за кілька кроків поза ворітьми олегові просто вруки впала налякана і заплакана Кіра, що виринула з темряви, ніби привид.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍