Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Вечеря дійсно вийшла шедевром. М’ясо буквально тануло в роті, а тушковані овочі виявилася настільки смачними, що Зоря виразно зрозуміла, що після такого ще подумає чи ставити ресторанам високі бали. Принаймні, якщо там не будуть готувати принаймні вполовину так же чудово. А що вже казати про капусту, котрою дівчина готова була ласувати б вічність, але доводилося себе стримувати.

Кухар точно був чарівником. Може в нього були просто чарівні руки, а може він ще й творив магію над своїм шедевром, але вже скоро смачна їжа, тепло та густа вишнівка розслабила гостей. Якось ненав’язливо розпочалася розмова, яку майстерно вів Іриней, котрий розпитав гостей про дорогу, майстерно ввертаючи питання до Лариса.

І саме тут Зоряна зрозуміла, чим відрізняється справжня щирість Іринея від удаваної. Не сказати, щоб він якось не природно грав, чи багатозначно потирав долоні. Ні, Іриней поводив себе підкреслено люб’язно, але щось сигналізувало: обережно!

Старий вовк наче оцінював телепнем. Втім той теж не показав себе дурнем та відповідав вивірено, без того дуркування, котре так дратувало Зорю. Настільки вивірено, що якоїсь миті дівчина навіть змушена була визнати, що не настільки він безнадійний.

Розслабилася і Симона, котра поступово почала роззиратися вже з цікавістю та якоїсь миті зупинила погляд на чомусь за спиною Зорі. Спочатку дівчина примружила очі, потім різко розплющила і здивовано відкрила рот. Пантоміма була настільки виразною, що Зоряна не стрималася та також озирнулася. За спиною була стіна з декількома картинами, але погляд одразу зупинився на одній. З картини на глядача дивилася жінка. Схрестивши руки на грудях, вона насмішкувато мружила очі. На жінці не було жодної прикраси, окрім покривала густих чорних кучерів її волосся та чоловічого персня, котрий висів на шиї на тонкому шкіряному шнурку. Масивний, з червоним каменем і чомусь знайомий…

Повернулася Зоря швидше, ніж встигла нагадати собі, що то взагалі-то не її справа. Але гальмувати було пізно. Спершу погляд зачепився за перстень на руці Іринея, а після й зустрівся з його трохи насмішкуватим поглядом.

– Радує, що в мене тільки три онучки та одна донька. Неспокійний ви народ, дівчата, – жартівливо пожурив він обох дівчат.

Симона в ту ж хвилину спалахнула та винувато опустила погляд. Зоря мужньо витримала.

– Вибачте, картина дуже гарна…

– Жінка на ній також. Про неї я й говорив, саме на панну Мілу ви дуже схожі, – відповів Іриней.

Втім, сам на портрет не глянув і у цьому було щось особливо щемливе. Щось особисте та болісне. Іриней не скидався на чоловіка, котрий став би вимагати дорогоцінність, або приймати повернутий подарунок. А зважаючи на те, як він говорив, виходило, що цієї жінки вже не було серед живих.

Закусивши губу, Зоряна на мить задумалася та зітхнула.

– Я не знаю, що сказати. Жінка дійсно надзвичайно красива, та певно я маю сказати, що це честь для мене, але я нічого не знаю про неї.

Все ж Іриней викликав у неї такими звертаннями нестримане бажання бути щирою. Нестримне і майже самовбивче, зважаючи на те, з ким вона вирішила побути настільки відвертою. Заспокоювало хіба те, що вона трималася в межах ввічливості. І хотілося надіятися, що ніде за ті межі вона не вийшла, адже діяла навмання, як сліпий сапер.

Втім сьогодні удача була на боці Зоряни. Іриней не розсердився, хоча цього разу його посмішка була вже не настільки яскравою. А може справа була в тому, що надворі почало темнішати й на обличчя старого вовка лягли тіні.

– Про неї вам пізніше розповість Северин. Дорога до Фарги не така довга, як сюди, але й можливостей ноги розім’яти буде менше, тому нехай розважить вас старою історією, – відповів він та сперся на спинку крісла.

Келих Северина голосно цокнув об тарілку, котру він необережно зачепив. Втім, тільки на тому його невдоволення словами діда й відобразилося.

– Темнішай, а завтра в дорогу. Нам час повертатися. Дякую за гостинність.

Піднявшись с місця, він з повагою схилив голову. Решті не залишилося нічого, як теж піднятися, а комусь навіть з полегшенням. Принаймні, Ларис здається навіть трохи розслабився, проте Зоряні могло й примаритися.

– Нехай вам щастить. Северине, затримайся на хвилинку, – наостанок промовив Іриней.

В ту ж хвилину в кімнату тихо пройшов хлопчисько з совою на плечі. Сова хиталася в такт його крокам та сонно кліпала очима, роззираючись навсібіч. Птаха, вочевидь, була важкою для дитячого плеча, але хлопчисько наче того не помічав, швидко обійшов кімнату, щоб загасити чудернацькі світильники, схожі на кристали на підставках.

Розминувшись з хлопчиком, в коридор першою вийшла Симона, дорогою з цікавістю роззираючись по сторонах, за нею пішов Ларис та Есшат. Останньою йшла Зоряна, котра вже у дверях озирнулася, наче чорт сіпнув за вухо.

Кімнату заливало м’яке золотаве світло, котре кидало відблиски на сиве волосся Іринея. Чоловік все ж повернув голову, щоб поглянути на картину і Зоряна різко відчула себе зайвою. Наче вона зазирнула в шпаринку та піддивилася щось особисте. Обличчя чоловіка наче разом осунулося, постарішало, поблякло, наче він сам став старою картиною. В противагу, в медовому сяйві картина наче перетворилася на вікно в минуле. Здавалося жінка зараз закотить очі, пирхне та поблажливо посміхнеться. А то й заговорить.

«Не озирнеться. Не заговорить.» – обсмикнула себе Зоряна та розвернулася все ж до коридору.

Мертві можуть повернутися та заговорити лише в чарівних книжках. Саме тому вона й любила цей жанр. Хто ж знав, що в фентезійному світі доведеться зіткнутися з тією ж клятою реальністю.

Коли остання з гостей покинула будинок, Северин нарешті підняв погляд до діда. Погляд сповнений і поваги, і похмурого докору.

– Діду… – запнувшись, щоб стримати все те, що диктувало йому внутрішнє обурення, Северин повільно зітхнув.

Іриней поворухнувся та все ж повернув голову до онука, щоб подивитися на нього хитруватим поглядом вправного шахрая.