Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

В її очах майнув біль.

— Так…

— А я? Як мені було жити з думкою, що моя мати просто вирішила, що я не вписуюсь у її нове життя?

Матір глибоко вдихнула.

— Це не так.

— А як? Поясни. Бо зараз я бачу лише одне: ти вибрала нову сім’ю, а від старої відмовилася.

Вона заплющила очі на мить, а потім тихо сказала:

— Я не змогла повернутися тоді. Але я тут зараз. Бо більше не можу жити, роблячи вигляд, що тебе не існує.

Я подивився на неї, намагаючись зрозуміти, чи варто їй вірити. Але поки що не міг вирішити.

Відвів погляд, втупившись у тріщину на асфальті. Усередині все змішалося: образа, бажання вірити й така ж сама сильна потреба відштовхнути її.

— І що тепер? — запитав я після довгої паузи.

Матір зітхнула.

— Я не очікую, що ти пробачиш мене одразу. Може, взагалі ніколи. Але я хочу, щоб ти знав правду. І якщо ти дозволиш… я хочу хоча б спробувати повернутися в твоє життя.

Я скосив на неї погляд.

— Як хто?

Вона знітилася.

— Як мама, напевно, вже не можу. Але хоча б як людина, яка тебе любить.

Я ледь помітно стиснув кулаки.

— А твоя нова сім’я? Вони знають, що я існую?

— Чоловік знає. Донька ще маленька, їй лише сім, я… я хотіла почекати, поки вона виросте, щоб пояснити їй усе.

Я гірко засміявся.

— Почекати? Тобто мене можна було просто поставити на паузу, так? А я тут собі почекаю, поки твоя ідеальна сімейка буде до цього готова?

— Ні, не так… — Вона втомлено провела долонею по обличчю. — Я не хотіла робити боляче ні тобі, ні їм.

— Але зробила.

Я знову подивився на неї. Вона була зовсім не такою, як у моїх спогадах. Старшою, змученішою. Не знав, що відчував. І ще більше не знав, що відповісти.

Тиша між нами стала ще важчою. Я не чув від неї ні слова підтримки, ні хоч якоїсь теплоти. Вона ніколи не говорила, що любить, не намагалася зрозуміти. І тепер її слова, хоча й здавались щирими, здавалися порожніми.

— Ти справді думаєш, що можна просто прийти і сказати: «Що ти мене любиш» після стількох років мовчання? — я запитав, намагаючись стримати емоції. — Ти ніколи не була там, де я потребував тебе. Ти не підтримувала мене, навіть коли я стояв на межі життя і смерті. Ти не маєш жодного права зараз говорити про любов.

Вона опустила голову, наче мої слова пробили її. Але жоден звук не вирвався з її губ. Я бачив, як плечі матері тремтіли, але вона не могла, не хотіла, чи, можливо, вже не вміла сказати ні слова. Це мовчання було важче за будь-яку відповідь, яку вона могла б дати.

— Я не знаю, як це виправити, — її голос був тихим і тремтячим. Вона не виглядала переконливою. Замість вибачень я почув тільки зізнання в безсиллі. — Я ніколи не хотіла тебе образити. Я не знала, як бути... я не знала, як повернутися.

Я знову розчаровано зітхнув. Всі ці роки, ці нескінченні питання і болі, і тепер знову одні й ті ж відмовки.

— Ось це і всі твої виправдання: «не знала», «боялася», «не хотіла»? — я майже прошепотів, не стримуючи гіркоти в голосі. — Живи і далі так, як жила всі ці одинадцять років. І залишай свої причини для себе. В мене все змінилося. Я не потребую твоїх слів. У мене скоро буде своя сім’я.

— Ти одружуєшся? — запитала вона, ледве стримуючи здивування. — На кому? Невже на Христині?

Її питання повисло в повітрі, і я відчув, як серце билося швидше. Вона ніби спробувала зрозуміти, чи є ще щось у моєму житті, до чого вона могла б повернутися, хоча насправді я вже давно став іншим.

— Так, одружуюсь, — я відповів, намагаючись тримати голос спокійним, хоча серце билося шалено. — І так, на Христині. Вона дала мені шанс, і я не маю наміру його втрати. — А ти не маєш права зараз з’являтися і намагатися сказати, що хочеш бути частиною мого життя, — продовжив я, дивлячись на неї з холодним спокоєм. — Ти вибрала свій шлях давно, а я... я йду своїм. І твоя «любов» вже не зможе мене повернути. Ти втратила мене тоді, коли вибрала мовчання.

Вона мовчала, як і раніше, але тепер це мовчання було не тільки безсиллям — це була її поразка. Можливо, вона розуміла, що будь-які слова вже не мають значення.

— Ти правий, — нарешті промовила вона, з очей потекли сльози, але я не відчував співчуття. — Я вибрала свій шлях. І я знаю, що це була моя помилка. Тільки зараз я зрозуміла, що ти завжди був важливий для мене. Але я втратила тебе.

Я опустив погляд, не знаючи, що відчувати. Чи повинно це мене торкнути? Чи варто шукати в її словах хоч краплину надії? Але я вже був занадто далеко, щоб повернутися.

— Ти втратила мене, коли вирішила, що мовчання — це рішення. І я не збираюся витрачати більше часу на те, щоб пояснити, чому. — Мій голос був рівним, але в ньому було щось холодне, як крижаний вітер. — Ти була моєю мамою. Але тепер я маю іншу родину, інше життя. І Христина — це та людина з якою, я хочу його будувати.

— Я не знаю, як повернути твою довіру. Не знаю, як заробити твою любов. Але я готова спробувати.