В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

видно, що говорити зараз йому хочеться найменше. Не тільки з «цими». З ким завгодно. Весь світ у нього зараз – вороги. А з ворогами тільки так. Жорстоко…

– На хазяйстві зараз сам, то ви вже вибачайте, – спробував пом’якшити ситуацію він.

– Не страшно, – махнув донкор і впевнено повів далі: – Я – Ігор Марченко. А це – Богдан Лисиця. Ось документи. – Показав посвідчення. Піменов-старший навіть не глянув. – Хотіли б поговорити про… Платона. – Ці слова вимовити Марченкові непросто. Душа в нього все-таки є. Хоч зберегти її зараз і важко.

– Про Платона? – втомлено перепитав батько, поправивши окуляри й відкинувши поїдене сивиною волосся. – А що тепер говорити? Немає його. І ніколи не буде. Чуєте? Ніколи!

Чоловік зціпив кулаки й тихо скреготнув зубами. Але безсила лють гніздилася не тільки там. І він таки вгатив кулаком по стіні. Було видно, що болю не відчув. Увесь він зараз у серці.

– Ми розуміємо, – обережно сказав Лисиця. – Це страшне горе. Навіть неможливо уявити, наскільки страшне. Прийміть співчуття. Але все ж таки, будь ласка, дайте відповідь на кілька запитань. Ми ведемо своє розслідування. І хочемо, щоб убивця вашого сина був покараний.

– А навіщо це вам? – подивився засльозілими очима Піменов-старший. – Платити в мене нічим. І так скільки он витратили… У нас народжуватися дорого. І жити дорого. А померти – ще дорожче.

– А в справедливість ви вже й не вірите? – Лисиця ніби звів мур між думками Платонового батька і своїми.

– Ні, – обрізав Піменов-старший. – Немає її. Якби була, Платончик зараз би усміхався. І цілував матусю в щічку. Він так любив це робити…

Щелепа затрусилася. І чоловік міцно стиснув зуби. Зняв окуляри. Витер носовичком. Потім витер очі. На лівому професор помітив кров’яну пляму.

«Лопнула судина», – подумав Богдан, а вголос щиро сказав:

– Згоден. Але хоча б наблизитися до неї. Це ж не заборонено? Чи ви проти?

– Та ні, – мало не посміхнувся чоловік. – Просто зараз у голові порожньо. І думати нічим. Стерильно.

– Для наших питань має вистачити, – спробував розрядити ситуацію донкор. – Вони не складні.

– Добре! – здався Тимофій Леонтійович. – Спробуйте, але не ображайтеся, якщо тупитиму. Не до «прес-конференцій» зараз.

– Та розуміємо, – запевнив Лисиця.

– Вороги у вашого сина були? – одразу осідлав розмову Ігор.

– Хтозна, – стенув плечима батько. – Ми ж у його справи не лізли. Людина ж доросла. Хоч для нас і дитина… Платончик – хлопчик тихий. Був… Нікого не ображав. Нікому нічого поганого не робив. Ми не могли натішитися. Усі хвалили. Дякували за сина. Навіщо він поліз у ті татуювання? Займався б і далі музикою. Для себе. Він непогано грав на скрипці. Працював би для підтримки штанів за фахом. Але ж ні. Затягнуло його туди. Гм… Татуювання… Це особливий світ. Зі своїми законами. Не все там так просто. Хоча і в тому світі він зумів залишатися порядним. Знаєте, це порода. Мені за все життя ніхто не може закинути жодного «косяка». Бо я на перше місце завжди ставив людське. І сина таким виховав. А він у нас слухняним був.

– А може – конкуренти? – Марченко бив у звичні кола мішені. Неподалік від «десятки». – Не погрожували? Не намагалися витіснити з ринку? У бізнесі часто так буває.

– Та який там бізнес? – махнув рукою Піменов-старший. – Так, назва сама. Та вивіска. Починалося ж тільки. Він же сам усе робив. Нікого не наймав. Ні за що було. Театр одного актора.

– Але ж заробляв більш-менш? – логічно поцікавився Лисиця.

– Та хіба ж то заробітки? – із жалем мовив Тимофій Леонтійович. – Та ще й зараз. З успішним бізнесом можна жити як у Господа за пазухою. Правда, для цього треба бути близьким знайомцем влади. І – ділитися з нею. Тоді й бізнес процвітатиме. А Платончик так – погуляти вийшов. Хоч і не бідував. І відкладав потрошку. Дачу збирався купувати. Не круту там якусь. Невелику. Недорогу. Так. Хату звичайну. І землі трошки біля неї. Підшуковував в Інтернеті. Газети перелопачував. У знайомих напитував. Але так і не знайшов… А тепер… Ні Платончика. Ні грошей… Хоча… Друге ще можна повернути…

– У нього була потрібна сума? – поцікавився Ігор.

– Частина, – холодно повідомив чоловік. – Решту хотів у кредит. Ми не дуже цьому раділи. Чули вже, що це таке. Але й не заперечували. Він же чоловік. Хай сам приймає рішення. Вчаться частіше на своїх помилках. Допомогли б, якби там щось… Але ж не судилося…

– А що, гроші зникли? – насторожився Марченко.

– Та ні. То я так. До слова. Він їх у банку тримав. Усі на похорон і пішли.

– А що там за історія із сином цього, Мокієнка, здається, гендиректора «Торезтвердосплава»? – Скидалося на те, що донкор пішов козирем. А Лисиці про це – ні півслова.

Тимофій Леонтійович напружився. Наче Ігор запросив його до поліграфа[146]. Той свою роботу знає туго. Що хочеш роби – а ніяк не обдуриш. Обидва «чужинці» це помітили. І намотали на вус. Один. Приклеєний. Ненадійним клеєм. Китайським. Купленим у крутого бізнесмена в метро.

– Дірки з бублика не варта, – усе ще напружено відповів пан Тимофій. – Платончик там ніяким боком. Експертиза все довела. Це я йому порадив її замовити. Дорого, але потрібно. І всі питання зняли. А той нувориш іще й у суд смикався. Але ми вибили йому табуретку з-під ніг. Одним махом.

– І як він сприйняв поразку? – запитав Богдан.

– На нервах, – трохи ожив Піменов-старший. – Кричав. Погрожував. А я сказав, що ми не боїмося. І нехай псам своїм це ж передасть.

– І що? Відчепився? – не вгавав Лисиця.

– Так. Я зустрівся з Бочею, і все замазали.

– Це той, що в законі? – Марченко знав не тільки, що на нігтях, а й те, що під.

– Так, – підтвердив Тимофій Леонтійович. – Він мені винен був. Я колись допоміг. Його хотіли підставити. Там він був чистим. І я заступився. З’явилися, правда, у мене проблеми потім. По партійній лінії. Але то таке. Через себе переступити я не міг. Бочаров хоч і злочинець, але тоді його справді хотіли втопити.

– А не можна його попросити, щоб він і вбивцю знайшов? – прозрів Лисиця. Йому здавалося, що вихід ось. Тільки дотягнися до нього. Або зроби крок у його бік. – Він же все може.

– Ні, – рішуче мотнув головою господар. – Лише одне прохання. Там усе серйозно. Більше не можна.

– Шкода, – засумував Богдан. – Міліція тут нічого не зробить… А ви не думали, чому очі викололи?

Піменов-старший нічого не сказав. Лише відвів погляд. Там знову мокро. І нічого тут не змінити. Людина. Таке ж створіння, як і ти. Лишається це розуміти.

– Я ніяк не можу повірити, – повів роздовбаним голосом Тимофій Леонтійович, повернувшись. Гнів знову розпочав своє шаленство. – Якась «звірина» не просто забрала нашого хлопчика. Вона ще й виколола йому очі. Навіщо?

Лисиця пошкодував, що запитав про очі. Він і сам хотів знати відповідь. Але зараз міг тільки поспівчувати.

– А щось незвичне траплялося з Платоном останнім часом? – зробив ще один крок до відповіді на «навіщо?» (та й решти загадок) Марченко.

– Незвичне? – застиг, зупинивши час Піменов-старший. – Гм… – сказав, і гнів почав пригасати. – Усе ніби нормально було.

– Добре подумайте, – підказав професор. – А взагалі? Якісь давні історії.

– Давні історії? – на автоматі повторив Тимофій Леонтійович. – Та навіть не знаю, говорити чи ні. Був один випадок, – зам’явся він. Наче щиро. Та й не до гри йому зараз. – Коли Платончик був ще малий, з ним трапилася одна пригода. Не зовсім приємна… Його викрали цигани. Це цікаво чи дурниця?

– Забудьте таке слово, – майже наїхав Марченко. – Звісно, що цікаво! У розслідуванні дурниць немає. Тільки деталі. І кожна має своє місце. І значення. Часто – на перший погляд – дурниця стільки потрібного дає.

– Добре! – посміливішав Піменов-старший. – Він грався у дворі. Дітей тоді в нашому будинку багато було… Так от, заманили його. Хіба для цього багато треба? Викрали й забрали із собою. Примусили жебракувати. Натерпівся він тоді. А ми ледь у «дурку» не загриміли. Жах! Куди тільки не бігали. І до райкому партії, і до депутата