Джо Аберкромбі - На лезі клинка

ноги і вони, похитуючись та брязкаючи ланцюгами, попленталися до дверей, через які прийшли.

— Лорде-камерґер! — спробував востаннє докричатися Брок.

Джезаль замислився, скільки грошей він заробив на мерсерах. Скільки грошей сподівався заробити. Очевидно, цілу гору.

Утім, Хофф залишився незворушним.

— На цьому засідання оголошую завершеним, мілорди!

Маровія піднявся ще до того, як лорд-камерґер закінчив говорити, очевидно, дуже вже йому хотілося забратися геть. Здоровенні гросбухи з гупанням закрились. Доля шановної Гільдії мерсерів була вирішена. Зала знову сповнилася збудженим, щоразу голоснішим гомоном, до якого згодом приєднались шурхотіння й тупіт речників, що почали вставати й рухатись до виходу. Архілектор Сульт залишився сидіти, спостерігаючи, як його переможені противники неохоче покидають перший ряд. Джезаль востаннє перехопив відчайдушний погляд Салема Ревса, коли того вели до малих дверей, але тут практик Фрост смикнув ланцюг, і купець розчинився у темряві.

Людей на площі тепер ще побільшало, і хвилювання неосяжної юрби все сильнішало в міру поширення новини про розпуск Гільдії мерсерів серед тих, хто не потрапив на засідання. Люди спинялись, не вірячи своїм вухам, або поспішали хто куди: налякані, вражені, спантеличені. Джезаль побачив, як один чоловік тупо дивився на нього, на всіх, хто проходив повз: його обличчя зблідло, а руки тремтіли. Певно, мерсер, або тісно пов’язана з мерсерами людина — настільки тісно, щоб піти на дно разом із ними. Таких людей буде багатенько.

Джезаль відчув раптове збудження. Неподалік, недбало опираючись на каміння, стояла Арді Вест. Вони не бачилися якийсь час — відтоді, як вона сп’яну зірвалася, — і він здивувався, як приємно було її зустріти знову. «Мабуть, з неї достатньо покарання», — помислив він. Кожному потрібно давати шанс вибачитись. Джезаль поспішив до неї, широко всміхаючись. Аж раптом він помітив, з ким вона була.

— Цей малий паскудник! — пробурмотів він собі під ніс.

Лейтенант Брінт, вбраний у свою дешеву форму, спокійно теревенив з нею, нахиляючись до Арді ближче, ніж Джезаль вважав пристойним, і підкреслював свої нудні думки вигадливими жестами. Вона кивала, усміхалась, а тоді закинула голову і розсміялась, грайливо поплескуючи лейтенанта по грудях. Брінт, цей бридкий малий засранець, теж сміявся. Вони сміялися разом. Джезаля чомусь охопила несамовита лють.

— Джезалю, як у тебе справи? — вигукнув Брінт, який і досі гиготів.

Він наблизився впритул.

— Для тебе я капітан Лютар! — гаркнув він. — А як у мене справи — не твоє псяче діло! Хіба тобі нема чим зайнятись?

На мить Брінт дурнувато розкрив рота, а потім похмуро насупив брови.

— Так точно, сер, — буркнув він, а тоді розвернувся і попростував геть. Джезаль провів його ще більш презирливим поглядом, ніж зазвичай.

— Дуже гарно, — сказала Арді. — Хіба такі манери слід демонструвати при дамі?

— Важко сказати. А хіба десь поряд була дама?

Він повернувся до неї і помітив — усього на мить — самовдоволену посмішку. То був досить неприємний вираз — здавалось, наче їй сподобався його спалах гніву. На якусь мить він навіть помислив, чи не спланувала вона, бува, цю зустріч, чи не навмисно стала разом із тим ідіотом там, де Джезаль міг їх бачити, сподіваючись викликати у нього ревнощі… але потім вона усміхнулася йому, засміялася, і Джезаль відчув, як його гнів згасає. Він подумав, як гарно вона виглядає: смаглява, прямо світиться на сонці, сміється й ні на кого не зважає. Дуже гарно. Ба, краще, ніж будь-коли. Хіба їхня зустріч могла бути чимось іншим, аніж випадковістю? Вона прикипіла до нього своїми темними очима, і його підозри розвіялись.

— Навіщо ти з ним так жорстко повівся? — запитала вона.

Джезаль зціпив зуби.

— Цей зухвалий нікчема! Мабуть, він всього лише позашлюбний син якогось товстосума. Ні крові, ні грошей, ні манер…

— Це ти, бува, не про мене?

Джезаль прокляв свій довгий язик. Замість того, щоб підштовхнути її до вибачення, він зробив так, що тепер сам змушений був вибачатись. Джезаль у відчаї шукав, як видертись із цієї пастки, в яку сам себе загнав.

— Але ж він справжнісінький йолоп! — випалив капітан.

— Ну, — і Джезаль з полегшенням зауважив, як кутик вуст Арді вигнувся у хитрій посмішці, — що правда, то правда. Прогуляємось?

Вона схопила його під руку, перш ніж він зміг відповісти, і потягла дорогою у напрямку Алеї Королів. Джезаль дозволив вести себе повз наляканий, розгніваний і схвильований люд.

— То це правда? — спитала вона.

— Що саме?

— Що мерсерам кінець?

— Схоже на те. Твій старий друг Занд дан Ґлокта був у самій гущі подій. Він непогано впорався, як для каліки.

Арді опустила очі.

— Каліка не каліка, а відносини з ним краще не псувати.

— Це точно, — Джезаль згадав нажахані очі Салема Ревса, які з розпачем дивилися на нього, перш ніж розчинитись у пітьмі проходу. — Краще не псувати.

Зависла мовчанка, але прогулюватися проспектом це не заважало. Йому подобалось з нею гуляти. Здавалося, більше не мало значення, вибачиться хтось чи ні. Крім того, вона, мабуть, все ж була права щодо фехтування, принаймні до певної міри. Арді наче прочитала його думки.

— Як там твоє фехтування? — поцікавилась вона.

— Непогано. А твоє пияцтво?

Вона здійняла темну брову.

— Просто прекрасно. Якби щороку проводили Турнір з випивки, я би швидко здобула визнання публіки.

Джезаль розсміявся, поглядаючи на неї, і вона усміхнулася у відповідь. Така кмітлива, така дотепна, така безстрашна. Така, до дідька, вродлива. Джезаль замислився, чи є десь на світі ще одна така дівчина. Якби тільки у неї була правильна кров, подумав він, і трохи грошей. Багато грошей.

Спосіб утечі

— Відкрийте двері, в ім’я Його Величності! — загримів лейтенант Джеленгорм втретє, гупаючи у дерев’яні двері дужим кулаком.

«Ну і телепень. Чому здорованям завжди бракує клепки? Мабуть, вони надто часто покладаються на фізичну силу, от їхні мізки і зсихаються, як сливи на сонці».

Штабом Гільдії мерсерів слугувала величезна будівля на шумній площі недалеко від Аґріонта. Навколо Ґлокти і його озброєного конвою вже зібралася нічогенька юрба глядачів: цікаві, перелякані, захоплені. І вони все прибували.

«Схоже, вони чують кров».

Нога Ґлокти палала від поспішної ходи, хоча він сумнівався, що заскочив мерсерів прямо-таки зненацька. Інквізитор нетерпляче поглянув на озброєних вартових, на замаскованих практиків, на незворушного Фроста, на молодого офіцера, котрий гримав у двері.

— Відкривайте…

«Годі цих дурниць».

— Гадаю, вони почули вас, лейтенанте, — твердо промовив Ґлокта, — але вирішили не відповідати. Чи не могли б ви, будьте такі ласкаві, просто вибити двері?

— Що? — Джеленгорм вирячився на нього, а тоді на масивні, міцно замкнені подвійні двері. — Як я…

До дверей проштовхнувся практик