Джо Аберкромбі - На лезі клинка

Фрост. Пролунав оглушливий тріск дерева, коли він своїм кремезним плечем врізався у половинку дверей, і вона, зірвавшись із петель, гримнула на підлогу.

— А ось так, — пробурмотів Ґлокта, проходячи у пройму, зверху якої все ще летіли тріски.

Приголомшений Джеленгорм рушив за ним, а десь позаду тупотіла дюжина озброєних солдатів.

Коридор попереду перегородив розлючений клерк.

— Ви не можете просто… ох! — скрикнув він, коли Фрост зніс його з дороги і припечатав обличчям об стіну.

— Заарештуйте його! — наказав Ґлокта, махнувши палицею в бік ошелешеного клерка.

Один із солдатів грубо схопив клерка руками у латних рукавицях і пожбурив сторч головою на вулицю. Крізь вибиті двері ринули практики з важкими палицями в руках, їхні очі під масками палали люттю.

— Заарештуйте всіх і кожного! — крикнув Ґлокта через плече, з усіх сил шкутильгаючи по коридору за широкою спиною Фроста вглиб будівлі.

Через відкриті двері Ґлокта побачив купця у барвистій мантії, зі спітнілим обличчям, який відчайдушно кидав у вогонь документ за документом.

— Схопити його! — заволав Ґлокта.

Пара практиків метнулася в кімнату і почала лупцювати чоловіка палицями. Він із криком впав додолу, перевернувши стіл і скинувши стос гросбухів. Розкидані папери і гарячий попіл злітали у повітря з кожним змахом палиць.

Ґлокта поспішив вперед, наслухаючи, як будівлею ширяться крики й удари. Усе навколо пахло димом, потом, страхом.

«Всі виходи під вартою, але в Каулта може бути таємний спосіб втечі. Він верткий тип. Будемо сподіватися, що ще не пізно. Чорт би побрав мою ногу! Тільки би ми не запізнилися…»

Хтось вчепився Ґлокті в плащ, він ахнув і скривився від болю.

— Допоможіть мені! — заверещав чоловік. — Я не винен!

На його пухкому обличчі була кров, а пальці вчепилися у одяг Ґлокти, загрожуючи кинути його на підлогу.

— Заберіть його геть! — закричав Ґлокта, слабко відбиваючись від нього палицею і хапаючись за стіну, щоб не впасти.

Один із практиків підскочив і огрів чоловіка палицею по спині.

— Я зізнаюсь! — заскиглив купець, коли палиця здійнялась ще раз, а тоді вгатила його по голові.

Практик вхопив зомліле тіло під пахви і потягнув назад до дверей. Ґлокта поспішив вперед, пліч-о-пліч з враженим лейтенантом Джеленгормом. Вони дійшли до широких сходів, і Ґлокта зміряв їх лютим поглядом.

«Мої одвічні вороги — вони завжди мене випереджають».

Він дерся сходами нагору, як тільки міг, махувши вільною рукою практику Фросту йти вперед. Повз них протягли приголомшеного купця, котрий, вистукуючи підборами об сходи, кричав щось про свої права.

Ґлокта послизнувся і ледь не розпластався, але хтось підхопив його під лікоть і втримав. Це був Джеленгорм, на широкому, чесному обличчі котрого все ще був розгублений вираз.

«Отже, і зі здорованів може бути користь».

Молодий офіцер допоміг йому піднятися до кінця сходів. Ґлокта не мав сили йому відмовити.

«Та й навіщо? Людина повинна знати свої межі. Нема нічого шляхетного в тому, щоб розпластатись на підлозі. Хіба мені про це не знати?»

Нагорі містилася простора приймальня, підлогу якої вкривав пишний килим, а стіни прикрашали барвисті гобелени. Перед великими дверима стояло двоє вартових зі шпагами напоготові і в лівреях Гільдії мерсерів. Фрост дивився на них, міцно стиснувши кулаки. Піднявшись на сходовий майданчик, Джеленгорм дістав власний клинок і виступив наперед, ставши пліч-о-пліч з альбіносом. Ґлокта не міг втриматись від посмішки.

«Без’язикий кат і цвіт лицарства. Рідкісне поєднання».

— Я маю ордер на арешт Каулта, підписаний самим королем.

Ґлокта простягнув документ так, щоб було видно вартовим.

— Мерсерам кінець. Ви нічого не виграєте від того, що стоятимете у нас на шляху. Кидайте свої шпаги! Даю слово, що вам не зашкодять!

Вартові невпевнено перезирнулись.

— Кидайте! — закричав Джеленгорм, підступаючи ближче.

— Гаразд!

Один із чоловіків нагнувся і поклав свою шпагу по підлозі. Фрост притиснув її ногою.

— Ти теж! — крикнув Ґлокта до другого. — Швидко!

Вартовий покірно кинув свою шпагу на підлогу і підняв руки. За мить по тому кулак Фроста врізався йому у підборіддя так, що вартовий бахнувся об стіну й обм’як.

— Але ж… — вигукнув перший вартовий.

Фрост вхопив його за шкірку і спустив зі сходів. Той усе перекидався і перекидався, стукаючись об сходинки, аж поки не докотився до низу, де й завмер.

«Знайоме відчуття».

Джеленгорм стояв заціпенілий і здивовано кліпав, усе ще тримаючи шпагу.

— Мені здається, ви казали…

— Не бери в голову. Фросте, спробуй знайти інший вхід.

— Тгак.

Альбінос потупотів далі по коридору. Ґлокта хвилинку зачекав, а тоді підійшов до дверей і спробував відкрити двері. На його превеликий подив, ручка піддалась, і двері розчахнулись.

Кабінет просто світився розкішшю, а завбільшки був як конюшня. Різьблення на високій стелі було вкрите позолотою, корінці книжок на полицях інкрустовані самоцвітами, а величезні меблі начищені до дзеркального блиску. Все виглядало надміру великим, пишним, дорогим.

«Але кому потрібен смак, коли є гроші?»

Інтер’єр кімнати довершували кілька великих вікон нового зразка з великими шибками і тонкими перемичками, крізь які відкривався чудовий вид на місто, затоку і кораблі. Магістр Каулт сидів, усміхаючись, за величезним позолоченим столом біля середнього вікна, одягнений у свою розкішну робочу мантію і частково відгороджений масивною шафою, на дверях якої був викарбуваний герб Гільдії мерсерів.

«Отже, втекти йому не вдалося. Він у мене в руках. Він…»

До товстої ніжки шафи була прив’язана мотузка, яка вилася по підлозі. Ґлокта прослідкував за нею очима. Інший кінець був закріплений на горлі магістра.

«Ага, він все-таки має спосіб втечі».

— Інквізитор Ґлокта! — Каулт засміявся писклявим, нервовим сміхом. — Радий нарешті з вами познайомитись! Я стільки всього чув про ваші розслідування!

Його пальці сіпнулися до вузла на шиї і він переконався, чи надійно тримається мотузка.

— Не тисне нашийник, магістре? Може, знімете?

Знову веселий писк.

— О, це навряд! Я не збираюся відповідати на жодні ваші запитання, дякую!

Краєм ока Ґлокта помітив, як прочинились бічні двері. З-за них з’явилася біла рука, пальці якої поволі намацували одвірок.

«Фрост. Отже, досі є надія, що ми його схопимо. Треба тягнути час».

— Уже нема на що відповідати. Нам усе відомо.

— Справді? — загиготів магістр.

Альбінос тихенько прослизнув до кімнати і тримався у затінку стіни, а від очей Каулта його приховувала велетенська шафа.

— Нам відомо про Келайна. Про вашу маленьку домовленість.

— Недоумок! Не було в нас ніякої домовленості! Келайн був занадто порядним для підкупу! Він нізащо не взяв би в мене навіть марки!

«Тоді як…»

Каулт огидно посміхнувся.

— Секретар Сульта, — сказав він і знову загиготів. — Просто під його носом, як і під твоїм, каліко!

«Дурень, дурень — секретар