Ізмайлова - Не чіпай то на свята, Ізмайлова

— Слава Йсу!

— Слава навіки Богу! — відповів вуйко Юра.

Видко, вни два на дворі шє си не виділи. Мо, дідо в стайни кутавси{16}.

Вони поздоровкалиси.

— Трохи в гості, Юро? — полегки запитав мій цікавий дідо.

— Та йо, Світий Вечір, ти й, думаю, иду до сест­ри, ти й з Міхєйлом шє буду.

— Та так,— відповів дідо.— То на Світий Вечір так годитси. Ти давно з дороги віїхав?

— Нині рано,— відказав вуйко.

— А шо дома? Не повертав?

— Повертав,— гірко усміхнувси вуйко.— Але не надовго.

— Е, то баби,— махнув дідо руков.

— Вуйко знає бандерівскі коліди! — втрутивси я, бо ми з вуйком ни договорили, а я вже заінтересувавси, шо то за коліди.

— Та, то файно,— кивнув дідо.— Колис всі такі колідували.

— Але баба казала, шо як був Союз, то колідувати не давали.

— Не давали,— усміхнувси дідо.— Колідували без даваня.

— А шо це й так було без даваня, то можна було вже й бандерівскі колідувати,— додав вуйко.

— А які це коліди? Ану шос заколідуйте…— просив я.

Вуйко вже дотер мак і поклав макітру на стіл, а тоді тихо почєв:

Нова радість стала, яка не бувала,
Бо УПА на командира «Чупринку» дістала.
Просим тя Ісусе, щодня, щогодини:
Поможи му окупантів вігнати з Вкраїни.

Вуйка підтримав дідо, так шо вни оба вже колідували, аж доки не зайшла баба.

— Гов, а шо ви розбагакалиси, як дєки{17}? Шє ни вечеряли, а вже колідуєте! Ану йди, Андрію, шє внеси води. А ти, Юро, підклади ватру. За свєта наколідуєтеси.

Я був не дуже довольний, шо баба нас перервала, але як глипнув у вікно, то вздрів, шо вже йде Илько.

— Бабо, де моє дранькі{18}?! — я бігом спохопивси, шо шє не зібраний.

— Та на печє має бути, я поклала, аби нагрілоси,— баба зазирнула на піч і відгорнула ліжник, на икому я сиґів, коли був на печє.— Певно всьо перемнєцкав уже. Икий тепер меш ити? — дорікнула.

Я трохи скрививси, бо не любив, як баба так говорила.

— Але нічьо,— додала мнєкше, дістаючи мої штани і свидир.— Не йдеш до вінчіня.

Ми з Ильком договорилиси за днини обійти нижну Царину, а тогди вернутиси д’хаті повечеряти й після вечері піти на Ґрунь.

Так і зробили.

Сніжок був невеликий. Трохи підмерзло, і ми бігали, як треба. Чи як давалоси.

— Пускаєте колідників? — ми кричєли під вікнами. А як нас не чюли знадвірю, то ми таки йшли в сіни й кричєли, аби добре вчюли.

Всі пускали. Такого не було, аби хтос не пускав. Але то собі такий звичай питати. Хоть баба казала, шо колис могли не пускати. Ци боялиси комуні­стів, бо за Союзу за то карали. А ци таки не мали шо колідникам дати. Бо колис були тєжкі чєси. «То тепер добре,— каже баба.— Є шо їсти, ти й всьо є. А колис не було. Навіть не то шо не було за шо купити, а й не було шо купити».— «Та як не було, а в магазинах?» — я не годин був повірити. «Тепер є, а колис були голі полиці. Їсти самі собі старали. Але аби купити шос файне зібратиси, то бігме не було».

— Христос си рождає! — віталиси ми, коли входили в хату, а тогди казали слова й колідували. Борзо колідували. Так лопотіли, як трактор. Як чєсом хата була під горбом і я задихувавси, бо не вспівав так борзо йти, як Илько, бо він старший ти й дужший, то в хаті я трохи колідував, а трохи віддихувавси, з’їдаючи по словови. Добре, шо Илько не чекав на мене, а гнав далі за текстом і на цім ми не мали затримки.

У деєких хатах уже вечеріли ти й нас кликали за стіл.

— Беріт по пампушкови,— казали.

— Ану идіт, чюкь…— припрошували.

— Діковать, але ми шє не вечеріли,— відказував я ци Илько, і ми борзо йшли далі.

Я вже не був фист жіден тих пампушків, бо такі доста нині з’їв, а Илько відай шє ніц не їв, тимой так гонив. Він такі старший від мене на два роки, то, видко, нанашка ни давала їму їсти ніц. А по дорозі пампушків ниде ни брав, бо то треба перший раз з’їсти дома пшениці.

Але на нижній Царині ни багато хат. Твердюки, Ґуц, Микитини, Курилови, Штефанишини, Гафійчєни, Слижуки, Титєнчєни ти й всьо. То ми цисе обійшли доста скоро.

Деєкі ґазди, як всьо зріхтували, то сідали ти й собі вечеріли навіть за днини, але в нас — ні. У нас в родині чєкали, коли зийде першя зірниця. Єкби ви знали, икий Илько був радий, коли вздрів тоту зірницу! Він так перси д’хаті, шо вже ни хотів повертати до Титєнчєних. Але я їго впросив, бо там два рази дают на коліду, бо в одній хакі жиют старі ти й малі. Ну, якби дідо з бабов ти й їх син із жінков. І кождий дає на коліду. Деєкі були, шо скупувалиси і лиш одни давали з хати, але ці — ні. Враз давав і старий, і малий. Це Илька вже злакомило, і ми цю хату шє взєли.

На бабиному подвір’ї розійшлиси — я в хату, а Илько пішов до себе д’хаті. Договорилиси, шо вечеряємо і тогди я за ним поверну й підемо на Ґрунь.

Коли я ввійшов у хату, то всі вже були на місци — тато з мамов, дідо з бабов і вуйко Юра. Малий Колюсь спав на печє. На столі всьо вже було готово. Ми віговорили «Отче наш» і сіли за стіл. Кождий взєв по лижці пшениці, а далі всего по лижці.

Гриби. То тато так їх називає. Хоть то собі такий пісний студений боршь із грибами. Але я їго не дуже люб’ю, тимой беру лишку зразу після пшениці, аби скорше покушіти й бірши не брати.

Я чув по телевізору, шо на Світий Вечір має бути дванаціть страв