Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— шепочу я. — Обіймаю тебе міцно-міцно, тримаю тебе в обіймах. Ти чуєш це, Лу? — чути, як плаче Лорі, — найгірша мука у світі. — Я гладжу твоє волосся, тримаю тебе, кажу тобі, що все буде добре, — я проказую тихі слова, а її ридання уповільнюються. — Я кажу тобі, що тримаю тебе, і я тут.

— Я б хотіла, щоб ти був тут, — каже вона трохи згодом рваними словами.

— Я зможу, сяду на найближчий потяг.

Вона зітхає, голос нарешті стає рівнішим.

— Ні, я в порядку, чесно. Деріл тут, і мама, звісно, і Оскар буде тут завтра увечері.

«Оскар мав би бути тут просто зараз», — думаю я, але не кажу цього.

— Не знаю, що мені робити, — каже вона. — Я не знаю, що робити, Джеку.

— Лу, ти нічого не повинна робити. Повір мені. Я знаю.

— Я знаю, що ти знаєш, — мовить вона м’яко.

— Не треба поспішати, не треба намагатися зробити все сьогодні, — проваджу я, бо пам’ятаю ті чорні важкі дні надто добре. — Тобі здаватиметься, що ти розгублена. Але просто роби те, що відчуваєш правильним. Не звинувачуй себе за те, що плачеш надто багато чи не плачеш, коли думаєш, що варто було б, або коли не знаєш, як допомогти мамі. Просто будь, Лорі. Це все, що ти можеш зробити зараз. Тримайся, добре? Чекай Оскара, він приїде і зробить всі офіційні справи, дозволь йому зв’язатися з потрібними людьми заради тебе. Повір мені, він буде радий, що зможе надати практичну допомогу.

— Гаразд, — у голосі її чути полегшення, ніби вона просто потребувала когось, із ким можна пройти крізь це.

Як би я хотів, щоб то був я.

27 жовтня

Лорі

— Аліса з третього номера попросила мене занести це. Вона каже, що буде в церкві пізніше.

Тітонька Сьюзан, мамина сестра, передає мені велику вікторіанську губку. Тітка з нами вже кілька днів, надійна, мов скеля. Поруч із нею мама змогла пережити емоційну зустріч з реєстратором, обговорити похорон, спланувати своє вбрання й усвідомити, що світ продовжує існувати, навіть коли тата в ньому немає. Тітонька Сьюзан утратила свого чоловіка, Боба, чотири роки тому. Вона може зрозуміти мамині почуття так, як ні я, ні Деріл не зможемо. Ми втратили тата, але вона втратила свого коханого, і з цим їй доведеться зіткнутися віч-на-віч під час похорону.

Я йду кухнею з пирогом у руках, коли Сара з’являється у вікні задніх дверей, — уже підняла руку, щоб постукати. До мами з татом усі приходили з чорного ходу — такий це дім. Я здригаюся від думки, що скоро називатиму його лише маминим, і мушу звикнути до цього. Не можу витримати думки про те, як вона тут буде крутитися сама.

— Гей, — каже Сара, коли я відмикаю двері. І потім: — Овва! — коли дивиться на заставлені їжею всі кухонні поверхні.

Маю сумнів, що на полицях місцевого «Маркса й Спенсера» залишилося багато продуктів. Тітонька Сьюзан замовила все через Інтернет, аж до серветок й одноразового посуду.

— Його можна просто викинути в смітник після всього, — казала вона мені, клікаючи по екрану із замовленнями, — кому ж захочеться займатися миттям посуду після похорону.

Якщо додати до цього з півдюжини чи більше пирогів, що з’явилися сьогодні вранці від сусідів та друзів, можна заспокоїтися: ніхто не залишиться голодним.

Я була дуже рада, коли поруч зі мною опинився хтось, хто знав, що треба робити, попри те, що Оскар, Деріл та я владнали основні підготовчі справи з поховальним бюро, коли Оскар повернувся з Брюсселя. Чи є щось гірше у світі, ніж процес вибору варіанту труни? Кому насправді яке діло — ясен це чи сосна, чи ручки мідні, чи срібні? Ми пройшли крізь це, і, зрештою, яку б домовину не обрали, скоро вона зберігатиме мого любого татуся. Це видається нереальним. Надто жорстоким, щоб бути правдою.

Сара обертається до мене й обіймає рукою за плечі.

— Ти як, нормально?

Киваю, зморгуючи сльози, які вже виступили під віями. Я не сказала їй, що, коли це сталося, спочатку зателефонувала Джекові. Але я подумала: він — єдина людина з тих, кого я знаю, хто втратив батька. Мені потрібен був хтось, хто зрозуміє мої почуття. Та наприкінці дня я сиділа на самоті в кімнаті мого дитинства, і все, чого прагнула в ту мить, — дзвінок моїй найкращій подрузі. За кілька секунд розмови з нею вся та відстань, яка розділяла нашу дружбу, зникла. Вона з’явилася на нашому порозі вже наступного вечора, хоч її ніхто про це не просив. І, попри те, що мусила повернутися до Лондона на кілька днів на роботу, вона знову приїхала вчора — уже на похорон.

— Гадаю, що так, — знизую я плечима та безпомічно дивлюся на неї. — Нічого тут не вдієш. Лишається тільки чекати.

Вона вішає пальто на спинку кухонного стільця та ставить чайник.

— Як мама?

Я хитаю головою, передаючи Сарі два горнятка.

— Тримається, гадаю.

Це найбільш певне слово, яке мені вдається підібрати. Вона тримається. Прокидається, лягає спати, між цими діями відповідає тому, хто до неї заговорить, але більшу частину часу просто сидить і дивиться у простір, вона десь, за мільйон миль звідси. Я не знаю, що їй сказати, почуваюся, ніби раптом стала її матір’ю, але й гадки не маю, як її втішити.

— Можливо, сьогодні буде поворотний момент, — припускає Сара.

Вона не перша, хто каже, що похорон — це той момент, коли усвідомлюєш: людина дійсно відійшла. Таке враження, що після похорону всі інші просто продовжують своє життя, і ти маєш продовжувати власне.

— Може, — я не впевнена, що хтось із нас узагалі зможе це зробити. — Маєш гарний вигляд.

Гойдається її низько підібраний «хвостик», коли вона опускає погляд на свою чорну сукню в стилі Жаклін Кеннеді.

— Плюс моєї роботи, — усміхається вона.

Вона зараз — постійне обличчя на телеканалі новин, для чого, власне, і була створена. Ми сидимо за кухонним столом, тримаємо по горнятку кави. Я додаю собі цукру, дивлюся, як його кристалики спіраллю крутяться в рідині.

— Нагадує Делансі-стрит, — каже вона.

Раптом мене накривають туга й жаль.

— Як би я хотіла повернутися.

— Знаю, сонце.