Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Прибульці миттю спохмурніли та перехрестилися. Корогвоносці разом забубоніли «Отче наш».

— Питаю, чи не бачили тут монету? — повторив бородань злостиво.

— Не бачили, — схрестив руки на грудях Гнат.

— Брешеш, вовкулако, — засичав ватажок. — Наскрізь тебе бачу! Не пече кишеню крадене срібло?

— Сраку тобі пече, — лагідно відказав Гнат.

— Я їх упізнав! Упізнав! — зарепетував хтось із божих воїнів.

Повсюди чекають несподівані зустрічі, — подумав Северин. Він хотів було чесно повідомити, що знайшов монету, та повернути коштовного таляра, але тепер засумнівався.

— Ті самі виродки! У Києві місяць тому бачив! Саме цих! Вони богохульством займалися, рабів Божих брудом поливали, а потім жалюгідно повтікали, розкидавши диявольські чари!

— Та ви без жодних чарів п'ятами накивали, — пхекнув Ярема. — Когути брехливі.

— А отой ірод, що з косою, — почувся третій голос, такий пронизливий, що хотілося затулити вуха. — Він у Ставищах невинному чоловіку руку канчуком покалічив!

Пилип незворушно зняв із сідла канчук та розгорнув, ніби погоджуючись зі звинуваченням. Божі воїни гнівно затрясли палицями та сокирами, корогвоносці закінчили «Отче наш» і затягнули молитву про перемогу над безбожними ворогами.

— Прокляті вихрести!

— Сатанинські служки! Пекельні виродки!

— Монету вкрали!

— Зараз, вовкулаки, сповідаєтеся, — бородань оцінив настрій загону і повільно дістав з петлі булаву. — За гріхи свої чорнокнижні, за всі злочини...

— Що тут діється?

З-за спин ватаги вийшов Марко. Ватажок розгубився, але тільки на мить.

— О, ще один сіродранець, — він оцінююче роздивився Вишняка. — Тільки сивий. Дожив до сивин на крові невинних?

— Їдьте, люди, з миром, — махнув рукою брат Кремінь. — Не маємо на вас часу.

Ватажок розсміявся.

— Не маєш часу? Чим ти такий зайнятий? Погладжуєш свого дубця, ти, незайманий? — Божі воїни відповіли дружнім реготом. — А знаєш, що ми того дубця всі по черзі обісцяли?

Вишняк відповів просто: прохрустів удар і бородань разом із булавою беркицьнувся долі, хапаючись за нижню щелепу.

Кілька секунд всі ошелешено дивилися на нього. Коругвоносці замовкли. І через мить:

— Бий нечисть! За Бога!

— Не займай!

Божі воїни покотилися хвилею, Ярема та Гнат рвонули до Марка.

Северина від них відсік один із молодчиків — верткий, жилавий, у брудній свитці із кількома нашитими хрестами, що давно втратили білий колір. Характерник ухилився від удару, бив у відповідь, але супротивник управно перехопив його руку і смикнув до себе, піддаючи другим кулаком у живіт. Северин хекнув та з льоту зацідив лобом у підборіддя божого воїна.

Пилип стояв осторонь, не зробивши жодного кроку. На нього побігли двоє корогвоносців, що покинули святі лики притуленими до воза з флегматичною кобилою, озброївшись натомість палицями. Таврієць виваженим, різким рухом ударив канчуком. Батіг розсік лоба першому, відскочив, на мить завмер, вистрелив, проліг через обличчя другого. Чоловіки випустили зброю, схопилися за подерті лиця, завили від болю, а канчук ужалив іще — по руках, та, коли вони кинулися навтьоки, по спинах. Забувши про корогви, обидва зникли в лісі.

Ярема, наче молодий бог війни, плив у рідній стихії. На його обличчі завмер вираз щастя, великі кулаки літали подібно невеличким таранам, і хіба що стіна могла порятувати від їхньої сили. Від ударів Ярового противники складалися, як стигле жито під косою. Марко бився праворуч, Гнат ліворуч шляхтича — і трійця характерників менше, ніж за хвилину, розмела рештки загону.

Северин тільки-но закінчив зі своїм суперником, що дременув після завершального копняка, як битву було завершено: боже воїнство стогнало на землі та абияк ретирувалося після розгромної поразки. Чорнововку згадалася битва бурсаків на Контрактовій площі.

— Молитви не допомогли, — підсумував Пилип і згорнув канчук.

Розпашілий Ярема проревів:

— П'ятеро! П'ятеро, псякрев! Хто більше?

— Чотири, — сказав Марко, потираючи кісточки на правиці.

— Три, — Гнат сплюнув. — Я сьогод ні не з тієї ноги встав.

— Два, — знизав плечима Пилип.

— Один, — кисло завершив розрахунок Северин.

Божі воїни зникали на дорозі. Кому дісталося менше, допомагали іншим; всі забули про флегматичну кобилу з возом, але та самостійно рушила вслід. Характерники мовчки спостерігали за їхнім відступом.

Бородань, що відбувся одним ударом в щелепу, відходив останнім. Він підхопив з землі покинуті корогви та закричав із безпечної відстані:

— Архієрею перекажемо! Ми запам'ятали! На вас паде анафема! Анафема! Диявольські виродки!

Гнат підібрав грудку землі, метнув у голову крикуна, але той ухилився і побіг швидше. Лики Ісуса та Діви Марії тріпотіли та з осудом дивилися на сіроманців. З-за дерев долітало:

— Патріарх Київський! Вкрали монету, безбожні злодюги... Кара Господня! Напад на вірян! Поплатитесь...

Марко похитав головою і пробурчав кілька міцних слів.

— Брате Кременю, але ми ж не мусимо зайвий раз налаштовувати проти себе простий люд, — невинно зауважив Гнат.

Вишняк зміряв його крижаним поглядом і відповів:

— Це були виняткові обставини.

— Угу, — пробубонів Гнат. — Тобто як тобі закортіло комусь пику натовкти, то виняткові обставини, а як нам, то зась...

— Ти щось сказав, брате Енею?

— Мовчу.

Марко подарував слобожанину ще один важкий погляд, після чого звернувся до Ярового:

— Брате Малюче, а ти чого носа похнюпив? Тільки-но таким радісним був.

Ярема зітхнув.

— Не хочеться анафему.

— Справді? — Вишняк гмикнув. — Боїшся вигаданого прокляття від людей, коли носиш на собі справжнє?

Шляхтич почухав руду макітру та про всяк випадок перехрестився.

Тим часом Северин відійшов до дуба: там чекав лист. Червоні літери пропливли та розтанули, потойбічний шепіт стих, а Северин завмер біля стовбура, ніби зачарований, і повірити не міг у те, що тільки-но почув.

Прийшов роздратований Вишняк.

— Щезни,