Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

мандрував степовими дорогами. Десь підгодовували, десь гнали геть, аж допоки характерник, розпитавши мене про життя, не вирішив узяти в джури. Я погодився. З першою клямрою я пообіцяв собі, що ніколи не проїду повз кривду. А потім повторив клятву з другою клямрою. І з третьою... Не омину. Не закрию очі. Нехай я помилюсь... Але совість моя буде чистою.

Северин глядів на брата Варгана, ніби вперше його побачив. Ярема та Гнат дивилися так само.

— Мабуть, саме це хотів почути Павич того дня, коли ми зустрілися в Буді, — закінчив оповідь степовик. — Проте я не можу розповідати незнайомцям таке особисте.

Пилип помовчав і додав:

— Тепер я почуваюся ніяково. Я відкрив стороннім людям своє минуле та свій біль... Ніби оголився. Вам відома моя слабкість, а я не хочу, аби хтось знав її. Я вже шкодую, що розповів усе це.

— Тут нічого, — крикнув Марко, залишаючи корчму, і ніхто не встиг відповісти Пилипові. — Поїхали далі! Брате Варгане, під'їдь до мене, є розмова. Решта — слідом за нами. Вйо!

Олефір також поламаний, — думав Северин. Всі ми тут поламані. Савка — сирота, який жив на вулиці; Ярема втратив батька та досі не міг спекатися материної опіки; Гнат зростав у родині, в якій його не любили; от і Пилип... Який зважився за кілька хвилин сказати більше слів, ніж за весь минулий місяць.

Може, люди, які вирішили стати на вовчу стежку, були проклятими ще до неї?

Оповідь Пилипа довела Северину, що його минуле було не гіршим за минуле інших. Можливо, йому пощастило значно більше, ніж багатьом іншим... Він подивився на брата Варгана з вдячністю та співчуттям.

Вишняк щось говорив без упину, а Пилип мовчав, натягнувши маску аж до очей, хоча дорожню куряву зранку прибило мжичкою.

***

Тепер пошуки Савки здавалися гонитвою за привидом.

Ускладнювали все знуджені літні люди, які хотіли почуватися потрібними, від чого вигадували, ніби бачили схожого юнака кілька днів тому у сусідньому ярку. Характерники, витративши майже день на фальшивий слід, навчилися розколювати таких лжесвідків миттєво.

— То кажете, його кінь був білий, так?

— Еге, синку, білий, як ото тиньк на хаті, такий от само білий...

— І на голові у нього була шапка з бобра?

— Правда, синку, боброва така шапка, тепла! Файна шапка.

Характерники кивали, дякували та їхали далі.

Наступного дня ватага перевірила два села, після чого був довгий переїзд. На півдорозі, серед підліску, Марко наказав зупинитися на перепочинок під місцевим дубом, після чого першим рушив до нього. Дубове листя займалося яскраво-червоним, здавалося, що воно горить, і палатиме так до самого листопада, поки не розсиплеться сірим попелом.

Ярема виявив, що погано прикрив сакви, тож останній дощик гарно пройшовся всіма його речами.

— Псякрев! І порох вологий! А щоб ти, падло, дристало й дристало, — шляхетська лайка неабияк забарвилася за місяць мандрів у компанії Гната.

Бойко розреготався, а увагу Северина привернув блиск на землі. Трава тут була притоптана, неподалік виднілося тепле кострище із рештками кісток між вугілля — хтось недавно зупинявся на відпочинок. Слідів було чимало: не менше десяти людей з однієї конячкою, судячи з глибини відбитків підков, неабияк навантаженої.

Северин підняв монету, яка вислизнула з кишені попереднього табору. Пощастило! Йому ніколи не випадало знайти бодай шеляг на ярмарку, а тут така знахідка посеред дикого лісу.

Монета була з чистого срібла, схожа на таляр, але більша і тонша. На аверсі завмер козак із рушницею на плечі, навколо бігли стерті часом літери; на реверсі стояв номінал в одиницю та рік — 1653. Ребро місцями сточилося та потоншало. Видно, що монетою переймалися та регулярно її чистили.

— Що там у тебе? — гукнув Гнат.

— Знайшов грошву, — відповів Северин. — На вигляд древня.

— Дай-но сюди, — Ярема взяв таляр і прискіпливо вивчив, ледь не обнюхав. — Ич! Яка файна знахідка!

— Це якась цінна монета?

— Якась цінна монета? — обурено перепитав шляхтич. — Це ж лицар із самопалом, брате! А рік який, бачиш? Ти знайшов таляр із першої партії монет Хмельницького!

Пилип приєднався до розмови і присвиснув.

— Історики пишуть, що він створив перший монетний двір прямо у себе у Суботові, — розповідав Ярема. — А це — західний таляр, перебитий на першу валюту нової держави. Уявляю, як сказився круль Польський, коли її побачив!

— Чого це? — не зрозумів Гнат. — Вони ж не його злоті перекарбовували.

— Справа не в злотих. Тільки суверенні, незалежні правителі мають право на чеканку власних монет, і цим Богдан проголошував створення окремої держави, — пояснив Ярема. — Тисяча шістсот п'ятдесят третій... Цій монеті майже двісті років, уявляєте? Вона старша за Орден! Ох, братику, пощастило тобі з цим таляром. Такий нині справжня рідкість, коштує не менше тридцяти дукачів.

— Скільки, курва? — завив Гнат. — За оце?! Тридцять, холера, дукачів?

Северин підкинув та з задоволеним виглядом сховав монету.

— Таке моє характерницьке щастя. Не пощастило з коханням — пощастить з грошима!

— Ти віддаси її власнику, якщо він повернеться? — поцікавився Пилип.

— Е-е-е... Авжеж, — кивнув Северин. — Хоча я не думаю, що за нею повернуться.

Він помилявся.

За кілька хвилин з-за дерев почувся гамір, і на галявину завернуло півтора десятка чоловіків. Усі були озброєні палицями та сокирами, мали нашиті на свитках білі хрести, а ще двоє несли чималі корогви з ликами Христа та Діви Марії. Останній у загоні вів стару кобилу, запряжену у невеликий віз.

— Гей, людці, слава Ісу! — гукнули пілігрими.

— Навіки слава, — ввічливо привітався Ярема.

— Ви тут монетку не знаходили? — спитався один із чоловіків, що мав найдовшу бороду.

Хтось зойкнув: божі воїни роздивилися череси з трьома клямрами.

— Диви-но, це