Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

перевів спантеличений погляд на черес Пилипа, на жінку, на власну руку, з якої проступила кров. Ступив у бік жінки.

Канчук свиснув, обплів лозою його ногу та смикнув. Чоловік гепнувся на спину, зойкнув, сів та закляк, утупившись наляканими очима у Пилипа. Він був настільки ошелешений, що не розумів, що відбувається.

Обличчя Пилипа перекосила така страшна ненависть, що Северин не впізнав його.

— Якщо посмієш знову образити її, — прошипів таврієць. — Я дізнаюся та повернуся по твою душу.

Канчук свиснув утретє, хлопавкою розпоров повітря прямо над вухом чоловіка. Той затулив руками голову, спробував закричати, але від переляку занімів. За сценою підглядали кілька сусідок — хто з вікна, хто з дверей — але від погляду Чорнововка поховалися у хатах.

Тривало все не довше кількох секунд, рівно стільки, аби Марко вирвався вперед та поклав руку на плече Олефіра.

Пилип обернувся. Марко повільно похитав головою. Северину здалося, що брат Варган зараз ударить Вишняка, але таврієць кивнув, педантично скрутив канчук та повернув його на місце біля сагайдаку. Кинув наостанок:

— Здіймеш на неї руку — зоглянься, чи не дивляться вовчі очі.

— Ав-ава, — пробелькотіли з-за тину.

Навряд чи чоловік бодай щось розумів. Із розсіченої правиці витікала кров. Жінка, так і не підвівши голови, лежала на лаві. Плач струшував її тіло, а обличчя приховувало розпатлане волосся. Олефір поїхав першим, а за ним і вся ватага.

Характерники дісталися місцевої корчми у мовчанці. Затим Марко повернувся до Пилипа і гримнув:

— Якого дідька, Варгане? Глузд за розум заїхав?

— Брате Кременю, — відповів спокійно Пилип. — Я мусив просто проїхати повз?

— Ні, — рикнув Вишняк. — Але ми мусимо захищати людей, а не калічити їх.

— Навіть якщо вони калічать інших? — так само спокійно перепитав Пилип.

— Якби ти того не зробив — зробив би я, брате, — втрутився Северин.

Марко озирнувся на нього, прошив лютим поглядом, хруснув пальцями, перевів подих і звернувся до всіх:

— Піду сам. Швидко розпитаю корчмаря та кого знадобиться. Якщо не знайду нічого, то їдемо геть. Наказую сидіти, трясця, в кульбаках, і не вскочити в неприємності за моєї відсутності!

Шепочучи про себе далеко не улесливі слова, Вишняк стрімко зник у корчмі.

— Братику, ти як? — тихо спитав у Пилипа Ярема.

— Все добре.

— Ти розумієш, що він все одно битиме її?

Таврієць промовчав.

— А після такої ганьби, може навіть сильніше...

— Яремо, чи батько колись бив твою матір? — спитав Пилип.

Яровий не чекав такого питання.

— Ні, у нас такого не було, — він похитав рудою гривою. — Мамуньо сама кого хочеш поб'є.

— А мій батько, коли напивався, постійно бив маму. Всі знали, всі бачили, всі проходили повз. Чужі домашні справи. Навіщо лізти? Всі так живуть. Б'є — отже, любить.

Ватага мовчала: Пилип уперше заговорив про себе.

— Чому вона терпіла? Чому не пішла від нього? Я не знаю. Не розумію. Мабуть, вона до останнього сподівалася, що він зміниться. Але він не змінився. Одного дня мама померла від побоїв. Ніхто не заступився, а потім усі ридали на похороні. Він також ридав. Лицемірно, чи не так? — Пилип розповідав із холодним спокоєм. — А я... я був замалим, аби захистити її.

Гнат вражено дивився на таврійця.

— Ви знаєте, що я не люблю ночувати по домівках. Це завдяки йому. Після смерті мами батько не пив... Кілька тижнів. Потім усе повернулося. З єдиного синочка я перетворився на малого паскудника. Щоправда, мене він не лупцював, а зачиняв у льоху, аби я не заважав. Він пив майже постійно, забуваючи про моє існування, а я добами жив у темному погребі. Рятувала від голодної смерті їжа, що там зберігалася. Я сидів на самоті, замкнений у підземній темряві, та слухав, як він напивається, хропе, лається та приводить до нашого дому жінок, таких само п'яних, і злягається з ними.

А я вважав, ніби у мене найгірший батько, — подумав Северин.

— Коли він мене звідти випустив, я підготувався: переніс до льоху відро для помиїв, воду, ковдри, свічки та книжки. Льох став моєю новою кімнатою, а книжки — розрадою. їх було мало, тож я перечитав кожну щонайменше десять разів. Я зненавидів ті стіни. Мені почало здаватися, що вони повільно насуваються на мене, коли я того не бачу, і одного дня стиснуться так, що розчавлять. Через кілька тижнів я вирішив, що з мене досить ув'язнення і потрібно тікати. Моя шкіра вкрилася виразками через задуху та відсутність сонця, очі боліли від світла. Якби мені було відомо, де жили мамині батьки, я б побіг до них. Але вони були проти шлюбу мами з батьком, тому я жодного разу не бачив діда і бабу, не знав, де вони живуть, чи живі взагалі, не знав навіть їхніх імен.

Пилип помовчав, збираючись з думками. Йому було незвично говорити так багато і так довго.

— Потім, коли якось я вийшов з льоху, батько напився так, що добряче мене побив. Мабуть, сплутав із мамою через довге волосся — воно дуже відросло, адже його стригла мама... Вона мала такий самий колір. Після того я сховався на дворі, звик наново до сонця та повітря. Чекав, поки батько піде до шинку по горілку. Коли він пішов, я зібрав у клунок речі, харчі, трохи грошей... А потім підпалив будинок та пішов куди очі дивляться. Будинок палав, а я відчував, ніби звільнив світ від чудовиська, яке поглинуло життя мами. Я ще довго бачив пожежу на обрії, коли зрідка обертався, перевіряючи, чи не біжить за мною розлючений батько. У степу пожежі завжди добре видно, чорний стовп підпирає небо... Сподіваюсь, той будинок згорів до румовища. Я ніколи не повертався до рідного села і не знаю, що сталося після мого зникнення. І не хочу знати.

Пилип провів долонею по клямрах на чересі.

— Я кілька місяців