Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

хмелем, вимахував шаблею. — Чи ти з першими вусами до війська пішов, у курені жив, людей стріляв? Бачив, як побратимів перетворює на м'ясо пострілом гармати? Був на волосині від смерті? То робив я!

Він тричі гупнув себе в груди кулаком і щоразу трохи хитався від власних ударів:

— Хорунжий! Кирило! Руденко!

Його опонент, цибатий селянин у полатаній свитці, миролюбно виставив руки та каламутними очима зо-глядався у пошуках шляхів відступу.

— Я святкую, бо я — воїн, я — боронитель! Мене свята Богородиця покровом своїм захищала, коли я під малиновими корогвами служив! — волав боронитель. — А де ти був, га? Біля пічки сидів, бабу тискав? Отак і сиди вдома, а не по шинках чуже свято святкуй!

Северин роздивився на кунтуші хорунжого герб: чотирнадцятий стрілецький полк «Шуліки», один із найвідоміших підрозділів війська Січового.

— Діду Кирило, винуватий, не бийте, — пробелькотів цибатий. — Я собі піду... Не бийте тілько!

Його покірний тон лише роз'ярив козака.

— У порти наклав? Шмаркач! — Кирило бризкав слиною. — Навіть постояти за себе не можеш! Який з тебе чоловік?

Він спробував ударити шаблею, але вона чомусь застрягла у повітрі.

— Не займай, — мовив похмуро Вишняк, стискаючи долонею лезо.

Кирило вирячився на нього, збирався з думками кілька секунд, після чого розродився:

— Чортові вовкулаки! Ніде від вас сховку не знайдеш!

Хорунжий висмикнув і сховав шаблю, а затим розплився у п'яній посмішці. Його цибатий опонент скористався можливістю та швиденько накивав п'ятами.

— Люблю вас, клятих химородників! Як тоді в двадцять другому не дали моїй голівоньці полягти, то й зараз не дали дурницю встругнути... Хорунжий Кирило Руденко до наказів готовий! — козак урочисто відсалютував.

— Іди поспи гарненько, хорунжий Руденко, — наказав Марко.

— Слухаюся, пане лицарю, — і козак непевно пішов, бурмочучи. — Диявольські виродки, бережи вас Господь! Пекельні бусурмани, хай Богородиця покровом захистить... Мамаїв послід...

Юрба розступилася, а характерники поїхали далі.

— Ти його знаєш, брате? — поцікавився Гнат.

— Вперше бачу, — відповів Марко.

З плином днів Чорнововк збагнув дві речі, які його засмутили. Перша була така: брат Кремінь сильно нагадував Ігоря. Кожне його зауваження смикало болючі нитки, які після смерті батька він вважав розрізаними назавжди, і Северин дедалі більше ненавидів призначенця. Друга річ полягала в тому, що брати провели значно більше часу в пошуках Савки, ніж разом із ним — тепер відсутність брата Павича перестала бути порожнечею, як у перші дні; всі звикли.

Це його дратувало. Северин ледь стримував кпини, коли Яровий, ніби нічого не сталося, дискутував із Бойком про майбутнє холодної зброї.

— Переконаний, що через двісті років шаблі лишаться тільки по музейних колекціях. Можливо, кожен чоловік матиме ніж або щось схоже, про всяк випадок, — міркував Ярема, потягуючи люльку. — А так усі воюватимуть із вогнепалом.

— От ти наче розумний, а все одно дурбецел, — реготнув Гнат. — Ти хоч раз піштоля заряджав? Чи рушницю? Уявляєш, скільки часу це займає? Тебе разів зо сім зарубають, доки стрельнеш. А якщо злива? Дурниці кажеш.

— Вважаю, що у майбутньому заряджання рушниці займатиме секунди. Хоч під дощем, хоч під снігом, хоч... Диявол! — Офелія спіткнулася на ямці, Ярема ледь не випустив люльку з руки, швидко обтрусив бороду від тютюнового попелу. — Глянь, мені бороду не пропалило?

— Та наче ні.

Вони й забули вже, який Савка з виду, — подумав Северин.

— Про що це я... А! Піштоль можна заряджати за мить, при цьому навіть не опускаючи його. Уявляєш собі таке?

— Ну ти й вигадник, — похитав головою слобожанин.

— До тебе ніхто не насмілиться підійти!

— І ти не наважишся ні до кого сунутися. Що тоді? Всі сидітимуть по ямах за милю один від одного та намагатимуться поцілити?

— А ще гармати, — захоплено продовжував шляхтич. — Уяви гармату, яку можна самому на руках переносити, ставити без лафету, а битиме вона вдесятеро далі ніж сьогодні.

— Гівно твоє майбутнє, — відрубав Гнат. — Війна боягузів. Зійтися з ворогом, бачити його очі, відчувати його страх, подолати власний — оце справжня битва! А ти хочеш ловити дурні кулі, які стрельне бозна-звідки якийсь чорт. У сраку такі війни!

Пан Клименко, у чиїх картинах майбутнього чумацькі валки складалися винятково з механічних возів, поза сумнівом, став би на бік Яреми.

— Слухай, ясновельможний, а пірначі також по колекційних клунях будуть?

— Оце вже дзуськи.

Гнат голосно розреготався, а його кінь Упир заіржав вслід за хазяїном.

Марко їхав останнім, а Пилип — провідником загону. Тому саме він першим угледів сцену, що зустріла ватагу в непримітному селі під назвою Ставища.

Біля тину при невеликій хатці чоловік із розпашілим обличчям намотав на кулак волосся жінки — наче лялькар, що тримає велику ляльку за нитку. Рука тягнула волосся вниз, відкривши небу заплакане жіноче обличчя та тонку шию з пульсуючою веною. Права долоня здіймалася і важко ляскала по щоках: по лівій, по правій, по лівій, по правій. Жінка намагалася затулити обличчя руками, але тоді він викручував їй пальці; вона пробувала вивернутися та відштовхнути його, а той сильніше задирав їй голову та вичитував фальцетом:

— Клята дурепа! Буде тобі наука! Скільки разів я тобі говорив... Скільки? Разів? Тобі? Говорив?

Кожен знак питання запечатував дзвінкий ляпас. Від ударів щоки та вилиці набули хворобливого червоного кольору, наче шкіра ось-ось лусне. Жінка беззвучно ридала, задихаючись від стиснутого у горлі крику.

— Навчу тебе... Запам'ятаєш надовго...

Він заніс праву руку, і цього разу його долоня стиснулася в кулак.

— Не займай.

Канчук вжалив занесену для удару правицю. Чоловік закричав, випустив волосся, і жінка вирвалася з полону. Важко дихаючи, відступила на кілька кроків, безсило повалилися на лаву біля вікна, затулила обличчя руками і затремтіла від ридань.

Чоловік