Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Я підслухала як він розмовляв з кимось, підтверджуючи замовлення, – одразу видала. Без будь-яких підозр. – Ах, і потім ще доплатила одному хлопцеві з його оточення. Той усе мені підтвердив. Звісно, я не збираюсь виходити заміж. Господи, мені ж усього лише сімнадцять! Але хіба це не мало бути казковим побаченням? – Христина скинула ноги на підлогу, витягуючись у весь зріст. – З іншого боку, тепер мені не потрібно буде кидати бідолашку. Все ж і так ясно – нам просто не судилося бути разом! Як гадаєш?

– Так, – погодилась. – Як ти казала, барон?

– Ржевський.

– Всього лише барон, – легковажно знизила плечима, ніби ставлячи крапку в розмові. – Герцог ніколи б на це не погодився.

– О да, татко буває до біса впертим. Уявляєш, нещодавно …

Далі Радислава вже не прислухалась. Основне вона почула, тепер лишалось тільки правильно цим скористатись.

Отже. Барон Ржевський.

*******************************

На чергову військову базу вони прилетіли по ночі. Гелікоптер плавно опустився в стороні від основної техніки та будівель, прямо навпроти ще одного МІ-8. Зустрічна делегація цього разу складалась з представників княжої дружини, командира військової частини та генерал-майора Марченка, з яким Ярослав мав нагоду познайомитись на одному зі званих вечорів. Чоловіки мовчки витягнулись у вітанні, після чого командир у формі капітана зосередив увагу на прибулих військових, роздаючи накази та розпорядження. А Марченко направився до княжича та його супутників в компанії старшого дружинника.

– Ваша Королівська Вельможність!

– Генерал-майор, – Ярослав потиснув руку знайомій людині. І поглянув на другого.

– Звенигора Чеслав, – представились у відповідь. – Мені наказано доставити вас до Києва.

«Звенигора? – Ярослав уважніше вгледівся в чоловіка, який займав друге місце в ієрархії княжої дружини, одразу за самим князем. Це був середнього зросту підтягнутий воїн затягнутий у чорну форму. На висушеному обличчі виділявся рівний шрам від виску до підборіддя. Коротке руде волосся. Зелені очі, дивовижно холодні. Жорсткий вираз. – Батько відправив його?»

Чеславу було за п’ятдесят, і він мав повне право піти зі служби. Однак продовжував виконувати обов’язки на рівні з набагато молодшими побратимами.

– Також мені наказано передати це вам, – Марченко протягнув закриту папку, перетягнуту синьо-золотою стрічкою. – Безпечного повернення в столицю! – схилив голову. І чітким кроком рушив до гелікоптера, на якому прилетів княжич. Ярослав прослідкував за військовим.

Йому вже доводилось мати справу з секретними документами, тож радості від чергового досвіду не відчувалось. Навпаки, скоріш за все на нього чекало щось до біса неприємне – чи шаблон поведінки, чи перелік заборонених тем. Або рішення щодо його супутників та ситуації, в якій вони опинились, і  яку збирались приховати будь-що.

«Проте Романа в захваті, – всміхнувся про себе, помітивши погляд дівчини. Вочевидь, їй були відомі основні мітки рівнів захисту інформації. – Вона ж мріє працювати в цій сфері, чи не так?»

Їх провели та розмістили в черговому гелікоптері. Його, Роману, Уласа, Івана та медика, що їх супроводжував. Звенигора піднявся слідом за княжичем, практично не слідкуючи за своїми хлопцями.

– Куди саме нас доставлять? – запитав, займаючи місце. Біля палацу існувало кілька вертолітних майданчиків. Однак МІ-8 був надто примітним, щоб сісти там і при цьому не привернути зайвої уваги.

Романа всілася поблизу. В приглушеному освітленні салону її очі яскраво палахкотіли – дівчина уважно стежила за розмовою. І навіть не пробувала це приховати.

Звенигора кинув на неї короткий насторожений погляд.

– До печерської фортеці. У військовому шпиталі попереджені, вони будуть готові прийняти постраждалого. З отриманої інформації, йому все ж необхідне хірургічне втручання та стаціонар. – Чоловік глянув, як дружинники займають місця, хитнув головою. І знов зосередив увагу на спадкоємцеві, вказавши на папку. – Це має бути текст промови, яку ви маєте виголосити на прес-конференції. Його Королівська Величність особливо наголошував на тому, щоб ви уважно вичитали її до прибуття в столицю.

Ярослав мовчки відкрив папку, зірвавши стрічку. Всередині лежало всього лише два аркуші заповнених друкованим текстом. Майже те, на що він очікував. Однак вже перші тезиси змусили насупитись.

– Мене не було в Москві?

– Очевидно, що ні.

Поруч підняла голову Романа. Її озвучене здивувало не менше.

– Приголомшливий акт агресії… винні будуть знайдені і… об’єднатись перед обличчям нової загрози, – Ярослав глянув другий аркуш. Не без подиву вичитуючи текст. – Це складено за батьковим наказом? – Звенигора не коментував. Натомість дружинник протягнув гарнітуру – гелікоптер почав стартову підготовку, і розмови без залучення мікрофонів ставали практично неможливими. – Хіба все це було не результатом внутрішнього конфлікту?

«Ну да, знайшов, кого питати, – одразу зупинив самого себе. Чеслав був бойовим офіцером, надто далеким від політики. – Як сказав Терещенко Іван? Нам наказували забезпечувати охорону. Про те, щоб зупиняти княжича від дивних вчинків мови не було».

Зітхнув.

– Гаразд. Я вас зрозумів.