Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

24 (3)

На брязкіт розбитого скла прибігло одразу дві служниці. Обидві в цей час повинні були поратися в кухні, але чомусь опинились тут. Шли собі по коридору, мабуть, почули що хтось шибки б’є і героїчно увірвалися в кімнату.

До чоловіка.

Ельфа, який взагалі не людина, маг і займатися міг чим завгодно. Самі ж шепотілися, що він вміє перетворювати дівчат в польових мишей. Лякали одна одну. І де той переляк, коли стало цікаво і з’явився привід увірватися?

Що вони розраховували тут побачити, Дарка не знала і знати не хотіла. Можливо щось дуже страшне і дуже магічне про що можна буде розповідати потім до самої старості, а слухачі будуть заздрити. Як же, таке видовище пропустили. Але побачили ці дівиці голого ельфа з каменем в руках. І видовище виявилося настільки цікавим, що Дарку вони взагалі не помітили. Так і застигли коло дверей (котрі зачинити за собою не забули), стояли і витріщались. Служниці на ельфа, ельф на камінь, Дарка на все це неподобство. Ні, спочатку вона теж повитріщалася на ельфа. Але вона мала право, це її чоловік. А ось ці кандидатки в польові миші…

— Ей! — сказала Дарка, навіть не дуже голосно.

Служниці так дружно підскочили, мов довго це репетирували і втупились в неї з таким подивом, мов думали, що зустрінуть в цій кімнаті хіба що Марху. Після того, як вона Лялянівеля невідомо від чого врятує.

— Доброго ранку, — сказали дівчата переглянувшись. Питати, що вона тут робить, на щастя не стали. — Вікно хтось розбив, — сказали все ще разом і знову переглянулися. Мабуть самі своїй синхронності здивувалися.

— Це таке запрошення в школу магії, — пояснила Дарка.

— О! — здивувалися дівчата. Ще раз переглянулися і розумно позадкували. — Ми скажемо, що потрібно відремонтувати, — пообіцяли і тихенько закрили за собою двері.

— Дивні якісь, — коротко відмітив Лялянівель, і Дарку потягнуло на дурнувате хихикання. — А ця штука підозріло схожа на одноразовий амулет. Тільки вони повинні згорати, або розсипатися на пил. А камінь цілий. Мабуть через те, що ілюзія була слабенька.

— Мене запросили в оркську школу? — спитала Дарка. Сидіти, закутавшись в ковдру і дивитися на чоловіка, котрий ні крапельки не хвилювався через відсутність одягу, було чомусь затишно.

— Навряд. В ілюзіях взагалі майстри темні ельфи. Трохи ми. Ще менше — люди. А для орків воно занадто тонке і тендітне. Максимум, щось замаскують ілюзією каменя серед інших каменів. Та і там, якщо придивитися, зрозумієш котрий несправжній.

— Може хтось думає, що я кинусь шукати цю школу?

— Або хтось знову натякає мені на темних родичів, — гарно пересмикнув плечами ельф. — Але так, як натякають якісь ідіоти, я їхніх натяків не розумію.

— Я теж не розумію, — призналась Дарка. — Сподіваюсь, більше подібних запрошень не прилетить. Бо ми на шибках розоримся.

Лялянівель сумно зітхнув, поклав камінь на стіл, зачинив двері (потрібно було це зробити ще вчора!) і почав розшукувати одяг. Бо хтось неодмінно прибіжить прибирати скло. А зустрічати прибиральників в такому вигляді не дуже ввічливо. Хоча був у людей, в сусідньому королівстві один король. Так він міг навіть на площу випертися неодягненим. Казав, що відроджує таким чином культуру предків. Так і замерз нещасний, коли спробував повторити свій вихід в люди зимою в хуртовину. А може йому допомогли цей вихід повторити. Ніхто так і не розібрався і всі видихнули з полегшенням. У того короля не тільки з одягом були проблеми, а й взагалі з головою.

Сумна історія в цілому.

Дарка хихикнула і погодилася, що сумна.

Сподівалася, що дивних запрошень в школу магії більше не буде, дівчина даремно. До обіду їй навіть захотілося пошукати той стовп, на який хтось вивісив об’яву, що вчителі їй дуже потрібні. Причому, обирати вона буде за оригінальністю, тому що і сама дівчина непроста.

Спочатку в крамницю приходили якісь дивні особистості з не менш дивними записочками. Всі вони, і особистості, і записочки, обіцяли могутність. Потім стало не те, щоб гірше, а дивніше.

Поки вона з Лялянівелем йшли дивитися на шкільний полігон «зовсім випадково» зустрілися три ворожки, один нетверезий дід, котрий заявив, що він бродячий маг. На винних парах бродячий, не інакше. Два якихось незрозумілих чоловіка в халатах взагалі навчати збиралися не зовсім магії, а то і зовсім не магії, Дарці так здалося. Але тікали вони весело від сердитого ельфа. Іще дівчині спробували втулити «дуже магічну книгу, яка дісталася від прабабусі-некромансера, чесне слово!» всього за три монети. Золотих. Без амулетів теж не обійшлося. І без загадкових сувоїв, котрі виявилися рекламою різних шкіл магії. Дуже загадкових, дуже оригінальних і нікому невідомих. А на одному з перехресть стояв хлопчик і кричав про «Школа Бизегала запрошує геть усіх без винятків!» і вчить дуже добре.

В школі краще не стало. Зайняті вчителі знайшли десь час і вирішили провести конкурс на кращого педагога, обравши суддею чомусь Дарку. Чого вони насправді від неї хотіли, дівчина так і не зрозуміла. Можливо просто повитріщатися на цікаву дивину. Не кожен день бачиш орчанку з людською магією і чоловіком-ельфом.

А потім вони нарешті дійшли до полігону (всією компанією, вчителі навіть сваритися встигли почати) і в Дарки з’явилося дивне відчуття. Лоскітне таке і правильне. Наче кішка мурчить. Дівчина зупинилася, завмерла, потім навіщось потягнулася до цього відчуття, як до своєї магії. А потім кудись впала. Дійсно впала. І боляче вдиралася ліктем ще.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно