Панас Мирний - Повія, Панас Мирний

Після обіду нагодовані діти замовкли, пан ліг спати; панич пішов у свою хату — зачинився. Прийшлось спершу перемитії посуду та тоді і собі за обід сісти.

За обідом Мар'я розговорилася. Розмова вертілася біля панича і хто він такий, і де служе, і який ввічливий, доступний, балакучий.

— Коли 6 трошки повніший, що б то за красивий був! — вихваляла Мар'я. — Трохи лиш чи наша пані у нього не теє... Бо як зайде за нього розмова — не нахвалиться кумом. Він хрестив Маринку... А що панянки у городі — то кожна сьогодні б пішла, аби сватав. Та ба! Ні на кого не хоче проміняти попаді. Піп у церкві вечерню служе, а він з матушкою чаї розпиває. Пройдисвіт! А все добрий чоловік, — додала Мар'я й позіхнула.

— Спати хочеться? — питає Христя.

— Аж гілля гне! Подумай: ані на волосинку не заснула. Оце зразу піду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.

Упоравшись, Христя повела дітей у садок. Пані собі вийшла з роботою на рундук і, мугикаючи під ніс, щось плела. Швидко-швидко перебирали її тендітні пальчики якісь прутки, з-під котрих випливала дірчава стежечка, далі — кружало, далі знову стежечка. Христя здивувалася... Вона бачила, як плетуть жидівки панчохи, тільки ее не те, ее — щось інше, друге.

— Що то ви, бариня, робите? — несміло спитала вона й почервоніла. Пані, глянувши на неї, зареготалася, дзвінко, гулко так залилася... Тіло її тремтіло, личко зарум'янилося, два ряди білих зубів заблищали, а очі так і грали, так і горіли... "Та й хороша ж яка пані, як регочеться!" — подумала Христя.

— В'яжу, — одказала Пистина Іванівна. — Не бачила ніколи, що так витріщилася? Дивись.

Христя збігла до неї аж на рундук, а пані почала показувати, як в'язати.

У Христі аж в очах миготіло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко пані мідяним прутиком хапала нитку, в'язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку і — не знать як — уже робилося дві петелечки. Христя аж зітхнула.

— Не поймеш?

— Ні.

— Хай колись навчишся.

День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня і страшенно пекло; повітря, аж жовте, пашіло, мов з печі. У садку, в прохолоді — і то було душно-млосно. Дітвора вередувала, не гралася.

— Веди їх у хату, — сказала Пистина Іванівна.

— Там же пан сплять, — увернула Христя.

— Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться — та іі піде на всю ніч, — зморщивши свої біляві брови, мовила пані.

Христя стріла на дверях пана — заспаного, облитого потом.

— Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщій вмиватися, — сказав він, виходячи на рундук до жінки.

— У-у, заснулося! — позіхнув він.

— Гаразд. Вирутиш день, а на всю ніч з дому.

— Та треба піти; не можна — обіщав. Та сьогодні не засиджуся — к півночі буду дома.

— Гляди. Я буду дожидати, — сказала пані.

Сонце сідало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Пані на крильці примостилася чаю пити. Вийшов і панич. Він узяв на руки свою хрещеницю Маринку і, забавляючи, почав поїти чаєм.

— От вона тільки у вас і чаю нап'ється. Любить вас! — каже пані. — Маринко! ти любиш хрещеного папу?

— Лу-бу... — дебело вимовила Маринка і всіх розсмішила. Панич її за се пригорнув, поцілував; а вона з радощів почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.

— Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! — примовляв він, гойдаючи її. Маринка реготалася; пані, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку — любувалася.

Смеркалося, коли вони скінчили чай. Дітвора зразу захотіла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я вже стояла вибілена, наряджена.

— Оце ще сьогодні піду, — сказала вона до Христі. — Може, вже і востаннє! — глибоко зітхнувши, додала і пішла з хати.

Христя зосталася знову сама. Дітвора спала; панич пішов у свою хату, зачинився; пані сиділа у своїй... Тихо-тихо, як у вусі. Сон почав колихати її.

— Чого ти, Христе, сидиш? — сказала, визирнувши в кухню, пані. — Лягай спати; я сама одсуну панові.

Христя подумала, де б його лягти: чи в сінях, чи тут, на полу у кухні:

і рішила — краще на полу. Може, що трапиться пані спитати — от вона зразу і є.

Потушила Христя світло, лягла. Густий морок темної ночі обняв її зразу. Христя заплющила очі... Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де і дівся. Зароїлися думки в голові... Вона розкрила очі. Вікна манячили у густій темноті, а в їх, неначе іскорки, виблискували зорі знадвору... А то що за смужечка світу трепече, ворушиться на долівці?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Двері були не зовсім причинені, і крізь невеличку щілочку пробивався світ... "І він не спить, — подумала вона. — Що ж то він робить?" — І тихо покралася до щілини.

Панич сидів коло столу трохи боком, обпершись ліктем на стіл, піддержував рукою голову. На столі горіло дві свічки; перед ним лежала книжка; він читав. Певно, читав, бо його очі, як миші, бігали по книжці. Ясний світ од свічок прямо падав на його лице, біле, свіже; красиве, воно ще здавалося красивішим при тому світі. Лоб широкий, високий — з мармуру виточений, і на йому, над очима, неначе дві бархатки, чорніло дві брови. Уста зціплені, прикриті тінню від шовкових усів. Він ними не дихав; се видно було по носу, рівному, з стесаним кінчиком, ніздрі котрого стиха то розширялись, то улягались. Чорна борода укривала його підборіддя і віддавала цілим пучком непримітних іскорок, що загорялися при кожному тихому повороті голови... Христя аж лицем припала до щілини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вічі. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду, маніру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопців. Які-то незугарні здалися вони їй! Доводилося бачити їй і попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, і говорив так грубо, а лаявся ще гірше... Ні, вона зроду не бачила нікого кращого від його. Якби можна — так би, здається, і обвилася, як та хмелина на тичині, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця... Слухай, мов, чим воно б'ється! А сама упилася очима в його очі, устами — в його уста та так би і замерла!