Панас Мирний - Повія, Панас Мирний

Панич похитав головою.

— Ну, що з тебе, старе луб'я? Дівчино! — гукнув він. — Як твоє святе ймення?

Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.

— Як тебе зовуть? — знову допитується він.

— Не кажи-и! — скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.

— Христина, — провів він. — А батька? Христя мовчала.

— Батька, питаю?

Христя усміхнулася й одказала: батько.

— Христина батьківна? Га?

Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею і Христя.

— То отже слухай, Христино батьківно, — жартує панич. — Будь однині моєю слугою і дай мені, будь ласка, умитися... Шабаш тепер, Маріє Іванівно! Пасіть задні.

— Не дуже, не дуже! — мотнувши головою, одказала та. — Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.

— Ні, сього не буде.

— Не буде приблуди, а добре буде, — затарабанила Мар'я.

— Як, як? Що ти сказала?

— Те, що ви чули...

Поки вони змагались, Христя принесла воду.

— Неси сюди, Христино, — махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. — Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?

Христя увійшла за ним. Велика хата, аж у четверо вікон; по ліву руч, під глухою стіною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сітка, з тонкого Заліза; за нею проти вікна — стіл; на столі усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голі, обнявшись руками, люди, вискаливші зуби собаки, світячі очима коти; по обох боках столу на круглих підставках стояли дві темні чоловічі постаті: одна — в шапці і кожусі — справжній мужик, друга — без шапки, носата, великі пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стінах — картин-картин, аж очі розбігаються! Між двома вікнами чорна блискуча шафа, на їй — головатий чоловік обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел... Христі уперше зроду доводилось бачити таке диво.

— Отой стільчик візьми, Христино, — порядкує панич, — та постав серед хати; а там під кроваттю таз; постав його на стільчик та й лий на руки.

Христя почала зливати холодну воду в його жмені, котрі аж просвічувались при сонячному світі. "І що там мити?" — подумала Христя, дивлячись, як і без того тендітні та білі руки натирав панич пахучим милом. Мар'я, одхиливши двері, собі висадила до них голову.

— Бач — зачинилися... Глядіть, щоб гріха якого не трапилося, — каже Мар'я, усміхаючись.

— А ти підглядаєш за нами, стара карго?.. Не такі ми люди з Христиною. Адже правда? — І приязно заглядає їй у вічі своїми карими, блискучими.

— Які ж то ви? — допитується Мар'я.

— Ми — праведні. Правда, Христе?

— Та вмивайтеся, а то покину, — сором'язливо одказала Христя.

— О, бач!.. — сказав панич і підставив руки.

— Та то ще не обійшлося: занову ситце на кілочку! А обійдеться... — регоче Мар'я.

Христя то почервоніє, то побіліє, аж сльози їй на очі виступають. "І яка ся безсоромна Мар'я: плеще таке, що й на голову не злізе!" — думається їй.

— Не мути дівчини, не мути! — відказав панич, кінчаючи вмивання. Христя мерщій ухопила таз з водою і вибігла у кухню. Мар'я поступилася до панича у хату. І чує Христя, як не дуже давно сумна і сердита Мар'я

щебече та регоче.

— О-о! там е... — каже вона, сміючись.

— Надбали батько з матір'ю, — додав панич.

Мар'я так і залилася реготом... Христя не розбере, об чім вони розмовляють, вона тільки догадується, що про неї та річ. її ущипнула досада... "Раденька, що дурненька!" — думала вона.

Христя давно вже витерла таз, та не хотіла нести туди, де стоїть він, до регоче Мар'я. Коли він, одівшись, пішов у горниці чаю пити, тоді тільки вона однесла його.

— От панич! От добра людина! Тільки й побалакаєш, коли він дома, — Зітхнувши, мовила Мар'я. Христя тільки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар'ю. Вона мерщій пішла прибрати паничеву хату.

Коли пішли з дому пан і панич, почалося щоденне порання. На Мар'ю знову насіло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно діло і, не доробивши, кидала його. їй усе здавалося не так, все було на заваді!

— Чи довго будеш пінити отой борщ? — скрикнула Пистина Іванівна і прийнялася сама кришити зілля, різати м'ясо.

Мар'я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтіла кочергами, мисками, горшками. Пані собі сердилась, і Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гніву на себе. Який учорашній день був для неї тихий та радісний, такий сьогодні бучливий та непривітний. Як на те, ще й діти, не помирившись іграшками, підняли крик-ревище.

— Маринко! Чого ти плачеш? — гукала з кухні пані. — Піди їх забав чимнебудь, — додала Христі.

Невеличку дівчинку Маринку, що желіпала на всі хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вікно, — ніщо не помагало. Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матері у кухню.

— Не пускай її сюди! — крикнула пані.

Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимі гратись цяцьками, а тут Івась розходився — веди його купатись.

— Не можна. Мама не велять, — умовляє Христя.

— Купатись! — одно репетує Івась, поки не вскочила червона, як огонь, Пистина Іванівна і не надавала ляпасів. Івась підняв ревище.

— А стидно такому великому та так кричати, — умовляла його Христя. — Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!

— Ця-ця... — одказала Маринка, граючи очима, і, вхопивши на оберемок завбільшки з себе куклу, почала її колихати.

Івась, червоний, як кішка, скочив до Маринки на килим і за одним махом порозкидав кукли геть по долівці. Маринка знову залементувала, а Івась одійшовши до столу, почав гикати.

— Чи ви довго мені будете кричати? — гукнула пані, виглянувши з кухні.

— Он та... лається, — одказав Івась і вказав на Христю.

Христя завмерла на місці: що, як пані справді повірять? Та й недобра ж яка дитина!

Насилу Христя утішила Івася, насилу звела його з Маринкою і трохи спочила, коли вони загралися. Потім, як у печі витопили, — треба на стіл накривати. Прийшов пан і панич — обід подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.