Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 34

У мене в голові стільки всього зараз… Серйозний бізнесмен і людина, яку бояться практично всі, не може два слова докупи зліпити. Мені соромно. Реально соромно за власні слова. Мабуть, це вперше в житті я відчуваю щось подібне, і відбувається це завдяки їй. 

Роблю перший крок, другий, третій і обіймаю її настільки міцно, наскільки це взагалі можливо. Аліна не рухається, ніяк не реагує на мої дії, а я радію, що не відштовхнула. Це вже моя маленька перемога.

— Пробач, дівчинко моя, — шепочу повним каяття голосом. — Я так злякався, що можу тебе втратити. Вас.

Беру її мокре від сліз обличчя у свої долоні і дивлюсь в очі. Такі глибокі і дорогі мені. Коли ж я так глибоко потонув у них? Сам не розумію… Я випливати на поверхню не хочу. Тут мені добре. 

— Ти не злишся? — питає розгублено і хмуриться. 

— Злюсь, — киваю. — Але не на тебе. На себе. Пробач, що хотів вбити нашу дитину. Я боягуз, і визнаю це. 

— Отже, більше не відправлятимеш мене на аборт? — питає схвильовано.

— Ні, — відповідаю. 

— А за кордон? 

— Я б дуже хотів заховати тебе від усього світу і бути впевненим у тому, що тобі і нашій дитині нічого не загрожує. Я зроблю це тільки після твоєї згоди. Обіцяю, — кажу, як є. Не хочу більше нічого приховувати і ставити її перед фактом. З Аліною це не пройде. Вона подібного не пробачить. 

— Чому ти так різко змінив свою думку? 

— Тому що мало не втратив тебе, — відповідаю. — Це дуже страшно, дівчинко моя. 

Аліна замовкає і сама тягнеться до мене за поцілунком. Відповідаю одразу ж і перехоплюю ініціативу. Всього кілька секунд — і вона вже на ліжку, а я зверху. Хочу її до божевілля. Це схоже на якесь прокляття, або ж навпаки, мій другий шанс бути щасливим. 

Коли Аліна засинає в моїх обіймах, я даю собі слово більше ніколи не робити їй боляче. Оберігати та захищати. Кохати її, наскільки дозволяє моя темна душа. Я далеко не ангел, але для неї хочу бути найкращим. 

Аліна міцно спить, а я обережно накриваю її живіт своєю долонею та усміхаюсь. У мене буде ще одна дитина… Збожеволіти можна! Ще один син або донька… Не знаю навіть, кого хочу більше. Для мене це не має значення. Головне, щоб і дитина, і майбутня мама були у безпеці. Ось що зараз найважливіше для мене. 

 

Аліна

Повільно розплющую очі і відразу відчуваю руку Даміра у себе на талії. Він дихає мені в потилицю і, мабуть, досі міцно спить. Це перший раз, коли ми прокидаємось разом. Так незвично, але шалено приємно. 

Вчора я чекала на скандал і морально готувалася до нього, але Дамір навіть голосу жодного разу не підвищив. Він розповів про свої страхи, і я його зрозуміла. Хай там як, йому дійсно страшно, і я розумію чому. 

Він не зміг стати батьком для Макса. Кожна мить його життя, а тепер і мого, у небезпеці. А тут ще й дитина… Розумію, що не на часі все це, але ж дитина вже є і треба якось з цим змиритись. 

Відчуваю потребу відвідати вбиральню, але не хочу будити Даміра. Обережно знімаю з себе його руку і сідаю. Не встигаю дотягнутись до футболки, коли його пальці огортають моє зап'ястя. 

— Ти куди? — питає хрипло. 

— Мені треба у вбиральню, — кажу, зустрівшись з його темними очима. Дамір такий милий зранку і зовсім не злий, яким його звикли бачити інші. Не втримавшись, коротко цілую в губи і таки хапаю футболку. Дорогою одягаю її і залишаю кімнату. Дуже сподіваюся, що Спартак не надумає розгулювати тут зранку, а то побачить мій голий зад. І не тільки його…

Зробивши всі свої справи, вирішую ще й душ прийняти. Стаю під струмені води, і вже за мить знайомі руки огортають моє тіло. 

— Я не дочекався, — Дамір цілує плече і розвертає мене до себе обличчям. — Вирішив скласти тобі компанію.

— Це чудова ідея, — усміхаюся. 

Приймання душу трохи затягується, але я задоволена. Одягаю халат, і Дамір підхоплює мене на руки. 

— Що ти робиш? — кричу, схопившись за його плечі. 

— Доставка до ліжка, — цілує в кінчик носа, і ми одночасно усміхаємось. 

Дамір дійсно повертає мене під ковдру, а сам одягається. Чесно кажучи, я хотіла б весь день ось так з ним пролежати, але розумію, що це неможливо. 

— У мене одна справа ранку, а потім ми з тобою поїдемо в клініку, – говорить, одягаючи сорочку.

— Навіщо? — миттєво напружуюсь. Розумію, що все погане позаду, але нічого не можу з собою зробити. 

— Не хвилюйся. Просто хочу переконатися, що з тобою і дитиною все добре, — Дамір ще раз цілує і залишає кімнату, а я вкотре усміхаюсь як ідіотка. 

Ще трохи повалявшись у ліжку, відчуваю голод, і доводиться йти на пошуки їжі. Коли з'являюсь на кухні, одразу ж згадую про хатню робітницю, яка допомогла мені втекти. Зараз її тут немає. Чи не означає це, що Дамір знає про те, хто вона? 

— Ти просто світишся вся! Це хороший знак! — на порозі з'являється Спартак та уважно мене розглядає. — Дамір таки виправив всі свої косяки? 

— Наче так, — кажу, дістаючи з холодильника їжу. — Ми ще про Америку не говорили, але я сподіваюсь, що силоміць він мене туди не відправить. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍