Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

з них можна було перейти річку. Анделен, тридцять тисяч голів. Для Імперії — діра, такий собі наріст навколо мосту й важливої переправи. Навіть місцевої влади там не було. Але для моєї матері це був наче цілий світ. Розповідала мені, що три дні просто стояла при брамі, перш ніж знайшла в собі відвагу в’їхати всередину. Ніколи навіть не думала, що в одному місці може одночасно перебувати стільки людей. Будинки один на одному, вулиці, ятки й натовпи. А посеред усього — самотня молода жінка, вдягнена як дикунка, разом із дитиною та з парою шкап, куплених на останні гроші. Ніхто не дав мені більшого прикладу сміливості, ніж вона.

В її усмішці були і любов, і гордість.

— Подорож на північ тривала мало не рік. Через пів року після цього вона дісталася сюди. Досі була дикункою, але вже більш-менш пристойно говорила меекханською. І надалі не знала, чого вона хоче. Почала шукати. Знала лише назву полку батька й місце, де він служив востаннє. Шукала його наступні три роки. Три роки мандрів із місця на місце, збирання розповідей, пошуків людей, які розмовляли з іншими людьми, які начебто щось знали про її чоловіка. Під час війни в армії не велося якихось спеціальних записів — досить було й того, що ти вмієш сидіти в сідлі й стріляти з лука. По трьох роках… хтось вказав їй на курган. Начебто це була остання з великих сутичок, під самий кінець Другої Погоні, коли кочівники тікали від брам Нового Меекхану аж за річку із кіннотою Імперії у себе на хвості. Начебто полк мого батька надто вирвався вперед, віддалився від головних сил і… як то кажуть, поліз до борсука в нору. Мала сутичка перетворилася на велику битву, після якої над полеглими насипали спільну могилу. Це той курган на Авендовому Полі.

Дівчина зітхнула й розплющила очі. Глянула на своїх приятелів.

— Я й досі не знаю, чи він справді там лежить. Моя мати також не знала, але тоді, через чотири роки після того, як вона покинула рідні землі, після того, як проїхала пів світу, вона нарешті здалася. На тому кургані вона склала жертву для духів предків, провела погребальні обряди й попрощалася із пам’яттю за батьком. Бо в її житті з’явився інший чоловік. Він їздив із нею близько року, допомагав, оберігав. Сьогодні вони сім’я, мають п’ятьох дітей, великий табун коней, кілька стад худоби. Мешкають на південь звідси, біля самого моря. Я ніколи не мала претензій до матері за те, що вона знову вийшла заміж. Чотири роки — це довго, а вона й так зробила більше, ніж зробила би будь-яка жінка на її місці. І я не… я не небажана дитина, вітчим сприймає мене як власну доньку, народжену від нього, — Лея стенула плечима. — А їхні діти — мої брати й сестри. Але я слухаю землю. Скільки себе пам’ятаю, я завжди відчувала, де моя мати, навіть якщо до неї були милі; я завжди знала, де пасуться наші коні, чи все з ними гаразд, чи не наближаються вовки чи бандити. Земля передає звуки, ви знаєте про це, бо не раз прикладали до неї вухо, прислухаючись до відлуння копит. Я… коли я вкладаю долоні в землю, то можу почути гупання заячого серця за десять миль. Але це не звук, а лише… не знаю, як це назвати… все, що живе, поєднане одне з одним. Меекханські чародії стверджують, що ця Сила походить із аспектів, з Листя, Гіркого Меду, Крові. Але це так, наче розділяти в супі окремі присмаки, не відчуваючи його повного аромату. Я не можу цього назвати. Відчуваю… слухаю землю не лише через каміння й скелі, але й через все живе навколо: через траву, комах, польових мишей, кроликів… Але на півдні, далеко від кочівників, де провінції спокійніші, хтось-таки звернув увагу на дивну дитину, яка годинами сидить на місці, засунувши руки в мишачі нори або інші діри. Слухання Землі… Великий Кодекс прямо не забороняє цього, але наказує приглядати за людьми з такими здібностями. Мати й вітчим швидко навчили мене приховувати їх, але плітки залишилися. А коли мені виповнилося шістнадцять — прийшли якісь люди, що розпитували про мою родину. Тоді я нав’ючила на коня всі свої речі та вирушила на Північ, до Ловена. Кха-дар знайшов мене й прийняв до чаардану. Оце моя заслуга…

* * *

— Оце моя заслуга…

— Я зовуся Файлен-ена-Кловер…

— Мати назвала мене Длевинн Голосний Крик, але всі звуть мене Ніяром…

— Верія, так назвали мене відразу після народження, бо начебто пологи тривали десять ударів серця. Верія — значить «швидка».

— …батько хотів, щоби я вступив до війська — родинна традиція саме так і наказувала. Почав розмовляти зі мною знову лише після того, як довідався, що я їжджу під Генно Ласкольником…

— …я не вмію стріляти з лука, хіба що маю вцілити в коня за три кроки…

— …я не маю жодних Сил, але можу вкрасти будь-якого коня, на якого мені вкажуть. В моєму племені крадіжка коней — це шляхетне й шановане заняття…

— …я служив у армії як розвідник…

— …люблю битви, люблю битися, мені все одно: на коні чи пішки, шаблею, сокирою чи ножем…

— …першу людину я вбив, коли мені було одинадцять…

— …мій батько загинув під час битви за Меекхан, товариші по полку привезли додому лише його шаблю. Я користуюся нею до сьогодні…

— …не люблю чарів, волів би, аби все відбувалося як повинно: залізо на залізо, панцир проти панцира…

— …Авен заслонив мене від удару, а потім у нього вдарили дві стріли… Мені це сниться й донині…

— …я — вессирець…

— …я напівкровка верданно…

— …мій батько був меекханцем, мати походила звідси…

— …я з роду онвелів, з племені яценнів…

— …Календ, на далекому заході…

— …я…

— …я…

— …я…

— Оце моя заслуга.

* * *

Кошкодур їхав задерши голову догори — розглядався навсібіч. Вони саме минали наступну ущелину, останню перед замком, якщо вірити інформації, переказаній Ласкольником.

— Сотня людей отам зверху, кілька каменів, зіпхнутих на дорогу — і можна затримати цілу армію, — пробурмотів він нарешті. — Мені це не подобається.

— Як і мені. Але ж непросто вимагати, щоб Імперія вибудувала гладкий та прямий під’їзд до своєї фортеці, га? Дорога широка й рівна, повороти не надто різкі, міст солідний — це й так більше, ніж можна було сподіватися. Скільки ще до замку?

Дагена широко позіхнула, прикривши рота долонею.

— О-о-ох… Ти мене не