Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

— Я звуся Кайлін-анн-Алеван, і це моє справжнє ім’я та прізвище. Я меекханка чистої крові, мало не кобила з родоводом. Походжу з Півночі, з Олекадів, але моя сім’я вийшла з центральних провінцій…

Тепер вона розуміла, навіщо треба тримати свічечку в долоні. Вона задивилася в миготливе полум’я й раптом, невідомо як, цей маленький вогник зробився центром її всесвіту. Не було нічого іншого: стайні, товаришів з чаардану, інших вогників — були лише вона й свічечка в руці. Це їй вона сповідувалася.

Розповідала про своє життя в горах, про важку працю, голод і холод. Розповідала про мандрівку на Південь у пошуках кращої долі й про зустріч із бандитами. Розповідала про родину верданно, яка її прийняла. Дехто з тих, хто її оточував, вже чув цю розповідь, але навіть якби вона зараз стояла перед багатотисячним і невідомим натовпом, це не мало б значення. Важливим залишався лише триманий у руці вогник та її історія. Коротка й складна.

Закінчила її швидко, швидше за Кошкодура й Дагену. Але не могла видавити сакраментального «Оце моя заслуга». Ковтнула слину раз, тоді другий, заплющила очі та продовжила:

— Я мала пса, звався він Бердефом. Загинув, коли на нас напали бандити. І він залишився зі мною. Його дух супроводжував мене весь час… і… ні, не так. Він не ходить поруч, домагаючись, аби я кинула йому кістку. Він просто залишається поблизу. Коли я його потребую, коли дуже його потребую — він допомагає мені в битві, дає силу, швидкість і дику відвагу. Але найчастіше — ходить десь неподалік і вдає, що не чує, коли я його кличу. Завдяки йому я інколи можу бачити духів, а інколи — відчувати Силу. Він щось на кшталт провідника… приятеля… посередника між світом духів і нашим світом. Він ніколи мене не зраджував…

Вона розплющила очі. Сказала це. Сказала це не людям у стайні, не товаришам по чаардану, хоча не один раз вона билася із ними пліч-о-пліч і багато хто з них були для неї другою, а може, й третьою родиною. Вона зізналася в цьому полум’ю. А воно прийняло її слова, замиготіло на мить і запалало ясніше.

— Оце моя заслуга, — закінчила вона. Підвела очі й глянула просто на Ласкольника. Той кивнув їй. Вона озирнулася. Кошкодур, Лея, Дагена, Файлен, Нияр, Ландег та інші. В жодному вона не знайшла зневаги. Не можна зневажати слів, які пішли у вогонь.

* * *

— Вважаєте, що вони зможуть утримати відповідний темп?

Дорога, якою вони їхали, надалі була меекханським трактом, але тепер навіть імперським інженерам довелося вклонитися силі гір і відмовитися від прямих ліній. Траса, що вела до фортеці, яка лежала далеко від торгівельних шляхів, лагідно взвивалася: раз уздовж одного, раз — уздовж іншого схилу, перестрибувала струмінь, щоби одразу різко завернути праворуч і зникнути за поворотом. Вони залишили позаду ущелину, й тепер над їхніми головами було більше неба, а поглядом вони вже сягали далі. І все ж Кайлін виразно відчувала, що її товариші, діти широких степів, почуваються ніяково. Янне озвався із питанням, здається, лише для того, щоби перервати похмуру тишу.

— Досі вони радили собі краще, ніж будь-хто очікував. А якщо ні, — вона широко усміхнулася, — то Лея їх піджене.

* * *

— Оце моя заслуга. Я звуся Леєю Каменей. Я гарундійка, родина моя походить із далекого Півдня, з Малих Степів. Малі Степи — вони майже такі, як тут, але вони… ну, малі. Велика рівнина без сліду дерев, на півдні та сході вони огороджені горами, з півночі — морем, на заході межують з Імперією. Моя матір розповідала мені про них. Про гарячі літа, різкі зими, про весни, коли трави стають м’якими, як шерсть молодого зайця, і про осені, коли худоба товстішає так, що ледве може встояти на ногах. Вже десятки років Імперія веде торгівлю з народами, які там мешкають, і охоче бере на службу наших вершників до своїх полків легкої кавалерії. Коли з’явилися се-кохландійці, багато молодих поїхали на війну з ними, шукаючи слави й трофеїв. Багато не повернулися. Як і мій батько. Мати чекала на нього три роки. Потім продала наш родинний статок, завантажила все, що залишилося — в тому числі й мене — на шість коней і вирушила на північ, щоб відшукати його. Лея усміхнулася до полум’я, яке вона тримала в руці.

— Жінки в моєму племені можуть так робити. Це вони розпоряджаються родинним майном, худобою, наметами, одежею й прикрасами. Але моя мати ніколи, навіть у найгірших снах, не уявляла, що світ може бути настільки великим. Для неї Імперія — це кілька огороджених кам’яними мурами міст, які прилягали до наших Степів. Десь там, на півночі, мала бути війна, але мати вважала, що до будь-якого міста, про яке вона чула, можна доїхати за місяць.

Усмішка стала ширшою та сумнішою.

— За місяць ми були на половині дороги до Кременевих гір. Молода жінка, мала дівчинка й четверо коней. Двох їй довелося продати, бо виявилося, що в кожній корчмі та в кожному заїзді нам доводиться платити за стайню більше, ніж за кімнату для нас. Мати найняла провідника та перекладача, який мав провести її до Ловена, власне, туди, де начебто востаннє батька бачили живим. Вона не знала мови, я про це говорила? Не знала ані слова меекханською, не знала звичаїв, шляху, історії Імперії. Нічого. Але вона пішла на край світу, щоби знайти свого чоловіка.

— На половині шляху до Кременевих гір провідник обікрав нас і втік. Забрав всі гроші, коней, всю маєтність. Нам лишилося трохи прикрас, які мати мала на собі, та рахунок у заїзді, який треба було сплатити. Вона розповідала мені, що тоді мало не померла. Але була впертою та гордовитою. Сплатила корчмареві працею, наступні три місяці займаючись конями в стайні, прибиранням, рубанням дров, ношенням води й всілякою такою працею. Спала разом зі мною у порожній загороді для коней, з ранку виходила на роботу, а я зоставалася на весь день на самоті. Вчилася мові. Потім ми затрималися на наступні три місці, бо прийшла зима, а з нею — сніги й холод. І вона мала рацію, що не продала кілька тих золотих дрібничок, які в неї залишилися. Завдяки цьому навесні ми змогли купити двох коней та вирушити далі.

Лея заплющила очі, а Кайлін добре її розуміла.

— До того часу ми уникали великих міст, але нарешті мали туди потрапити, бо лише в одному