Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

питай, Кайлін, бо я не звідси. Ми їдемо туди десь… годину? Пару миль ми подолали. Замок має бути милях в дванадцяти від роз’їзду, але ніхто не сказав чи це по дорозі, чи по прямій. Тож ми або на половині шляху, або на третині. Якщо ми на половині, то можемо їхати далі, бо встигнемо кинути оком і повернутися. Якщо на третині, то не дуже, мабуть, встигаємо, бо не повернемося до опівдня.

— Вони знають, куди ми поїхали.

Дагена позіхнула ще ширше.

— Можливо. Як завжди. Але в мене немає бажання їхати пів дня туди й назад лише для того, аби подивитися на мур, що стоїть на вершині гори. Десь тут повинен бути пост від замку, сторожа. Якщо вони нас помітили, то напевне, вже дали знати далі, тож… о-о-ох… ми скоро зустрінемо якийсь патруль, який запитає, що ми за одні та що тут робимо й чому шпигуємо під замком; бо, як відомо, всі шпигуни завжди їздять серед білого дня посеред дороги. Зустрінуть нас, ми покажемо листа, запитаємо, чи ще далеко й повернемося до роз’їзду.

— Щось ти розговорилася, Даг.

— Ага, — кивнула вона. — Не люблю гір. Я вперше серед них, але вже знаю, що вони мені не подобаються. Надто високі, надто прямовисні й надто скелясті. Які люди схотіли б тут мешкати?

Кайлін стенула плечима:

— Ті, хто скажуть, що Степи надто низькі, надто пласкі надто багатотравні. Диваки, одним словом.

Дагена адресувала Кайлін слабку усмішку та продовжила розглядатися. Тракт вів ущелиною, скельні стінки вставали все вищими й вищими, тож із кожним кроком все менше неба лишалося над головою. Вона роздумувала, як перенесуть люди цю подорож, що народжені й виховані на рівнинах, для яких і купа гною була стратегічним пагорбом. Навіть вона була мов сама не своя.

За новим поворотом вони натрапили на роздоріжжя. Нічого особливого: головний тракт досі був широким і по-меекханськи солідним, але вбік від нього відходила менша й вужча дорога. Викладена пласкими каменями, зроблена абияк, поряд із імперською трасою вона виглядала як убога селянка поряд із принцесою. Відходила ліворуч і через кількадесят кроків майже притулялася до більшої родички, аби потім різко піти вбік і зникнути у скельній щілині. Вони затрималися на роздоріжжі. Менша дорога бігла угору поміж скелями ущелини, що й надалі звужувалися та зникала десь попереду. Хтось не полінувався поставити біля роздоріжжя вказівник. Кайлін під’їхала ближче.

— І що воно там пишуть? — Почекай, — пробурмотіла вона. Вказівник був у доброму стані: хтось вирізав інформацію на дубових дошках, але використав для того такі дивні й повні прикрас і завитків літери, що просто від самого погляду на них починали боліти очі. — Тут таке: «Дорога належить шляхетному графу Циврасу-дер-Малегу з Клендоана, герою битви під Вендер-гизом, пану в землях…». Того вам не стану читати, бо він, здається, згадав кожен курник, яким володіє, тож бла-бла-бла… «і веде до спостережної вежі, яку Його Милість поставив з краю своїх земель задля слави Імператора…», бла-бла-бла. Я вам не казала, що вони тут все роблять для слави імператора? Навіть як сруть, випинаючи дупи й вибалушуючи очі, то кожного разу, коли гімно падає в яму — підхоплюються й викрикують: «Слава Імператору!»

Раптом зрозуміла, що майже гарчить, а не говорить. Інші дивилися на неї трохи розгублено.

— Чого воно тебе так понесло?

— Наш барон, який здавав нам землю в оренду, служив у того графа. Кожного разу, коли підіймав орендну платню, говорив, що це за наказом Цивраса-дер-Малега. І кожного разу його наглядач вигукував: «До слави Імператора!». А потім ми цілий рік голодними ходили.

— Цей граф міг про це навіть не знати, — притомно зауважив Янне.

— А мав би! Мій дідусь не пережив зими, бо в нас не було чого їсти. Він мав! — вона вдихнула глибше, щоби заспокоїтися. — Ну добре, хто зі мною?

Кошкодур зміряв поглядом доріжку, що стрімко повзла вгору.

— Навіщо?

— Спостережна вежа. Так тут написано. Можна буде роззирнутися навколо без того, аби відбивати зад у сідлі.

— Ага, — Янне під’їхав до вказівника. — А чи там наприкінці не додано, щоб ніхто без дозволу пана графа не наважувався в’їжджати на цю дорогу?

— Може, й так. Але я ненавчена, не вмію читати. Ба більше, це Імперія, тож немає жодних законів, які б забороняли меекханці чистої крові в’їжджати, куди вона забажає.

Кошкодур кисло вишкірився.

— Я не меекханка чистої крові, Кайлін. — Нічого страшного, я тебе всиновлю на ці пару хвилин. Крім того пані потребує супроводу.

Дагена пирхнула.

— Пані? Яка не вміє читати й має відтиски тятиви на пальцях?

— Чіпляєшся. Їдете?

— Ну напевне.

Вони спрямували коней на шлях до вежі. Стіни, поміж якими вони в’їхали, були майже вертикальними, темними й вологими, мох радісно ріс тут у кожній щілині. Сліди обробки й подряпини від ударів кайлом вказували на те, що тут розширили природну тріщину в скелі, аби дістатися вершини. Коні спиналися неохоче, посередині дороги довелося спуститися з сідел і вести коней за вузду. Цю дорогу точно побудували не для вершників. За кілька хвилин люди й тварини дихали важко, стікаючи потом. Дагена вилаялася під носа.

— Хай тобі лихо, Кайлін. Навіщо я тебе послухала?

— Щоб заощадити собі половину дня в сідлі на те, щоб об’їжджати околиці. Не марудься, я вже бачу кінець шляху.

— Як же воно, отак ходити увесь час… Мої гомілки — ніби з розжареного заліза.

— Почекай, поки ми станемо спускатися, — Кайлін широко вишкірилася. — Відчуєш, що в тебе є стегна й сідниці.

— Не спускатимуся. Сяду там і зачекаю, поки гори розпадуться. Підйом тривав близько чверті години. «Здається, це була не найкраща ідея», — вирішила Кайлін, дивлячись, як усі сапають і обтирають піт. Вона сама дихала, як ковальський міх, її ноги тряслися, а сорочка прилипала до тіла. Повіяв легенький вітерець, і вона відразу ж затремтіла від холоду. Пару років тому вона б подолала цей шлях трухцем і навіть не розігрілась би. Для когось такого, як Дагена, хто все життя провів у Степах, здійматися в гори — це чималий виклик. Для коней також. Торин дивився на неї з виразною злістю — його задні ноги легенько тремтіли.

— Усі… — вона вдихнула глибше, щоби заспокоїти гепання серця, — …всі ми потребуємо вправності на марші в горах. Люди й тварини. Інакше ми й до наступної зими звідси не виїдемо.

— І це ти мені кажеш, — Кошкодур потягнувся за флягою та зробив кілька великих ковтків. — Ох, якби я склав усі сходи й пагорби, на які