Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

дуги, а ми розстрілювали їх на шматки в польоті, перш ніж їхні тіла падали в рів і у воду». Другого і третього жовтня 1941 року німці (за підтримки допоміжних поліцаїв з України) розстріляли в Могилеві 2 273 чоловіків, жінок і дітей. 19 жовтня слідом за ними пішли ще 3 726[417].

Тут, у Білорусі, прямий наказ вбивати жінок і дітей надійшов від Еріха фон дем Бах-Целевського, вищого очільника СС і поліції на території «Росії центру», земель за спиною групи армій «Центр». Бах, якого Гітлер вважав чоловіком, «що може перебрести через море крові», був прямим представником Гімлера і, безперечно, діяв відповідно до його бажань. У окупованій радянській Білорусі згода між СС та армією щодо долі євреїв простежувалася особливо виразно. Генерал Густав фон Бехтольсгайм, командувач піхотної дивізії, що відповідала за безпеку в районі Мінська, палко агітував за масове вбивство євреїв як запобіжний захід. Він любив повторювати, що якби комуністи захопили Європу, то євреї знищили б німців. Євреї більше не були «людьми в європейському сенсі цього слова», а отже, їх «слід було знищити»[418].

Гімлер схвалив убивства жінок і дітей у липні 1941 року, а тоді цілковите винищення єврейських спільнот у серпні 1941 року. Вони мали стати легким натяком на прийдешній рай, «Едемський сад», якого прагнув Гітлер. То була постапокаліптична візія звеличення після війни, життя після смерті, відродження однієї раси після знищення інших. Цей расизм і цю мрію поділяли члени СС. Іноді до цієї візії долучалися і члени поліції порядку — звісно, їх розтлівала їхня ж у ній участь. Підкріплені певною інтерпретацією військового глузду, офіцери і солдати вермахту часто дотримувалися фактично тих самих поглядів, що і члени СС: знищення євреїв могло привести до переможного завершення чимраз тяжчої війни, або ж запобігти партизанському опорові, або принаймні покращити постачання їжі. Ті, що не підтримували масових убивств євреїв, вважали, що не мають вибору, оскільки Гімлер був більш наближеним до Гітлера, ніж вони. Та з плином часу навіть такі офіцери війська, як правило, приходили до переконання, що євреїв вбивати необхідно — не тому, що (як улітку 1941 року ще могли вважати Гімлер з Гітлером) війна наближалася до переможного закінчення, а тому, що війну з легкістю можна було і програти[419].

Радянська влада так і не впала. У вересні 1941 року, через два місяці після вторгнення, присутність НКВД відчувалася на кожному кроці, а діяльність її спрямовано проти найвразливішої цілі — радянських німців. Наказом від 28 серпня Сталін упродовж першої половини вересня 1941 року депортував 438 700 радянських німців у Казахстан. Більшість їх депортовано з автономного району на Волзі. За швидкістю, рівнем компетентності й розмахом ця єдина дія Сталіна перевершила повільні й суперечливі депортаційні акції німців, що відбулися протягом останніх двох років. Саме в цю мить зухвальства з боку Сталіна, у вересні 1941 року, Гітлер прийняв неоднозначне рішення заслати німецьких євреїв на схід. У жовтні та листопаді німці почали депортувати німецьких євреїв до Мінська, Риги, Каунаса та Лодзі. Досі німецькі євреї втрачали права і власність, але лише рідко втрачали життя. Тепер, хоч і без вказівок убити, їх заслано на землі, де євреїв масово розстрілювали. Можливо, Гітлер прагнув помсти. Він не міг не зауважити, що Волга так і не стала німецькою Місісіпі. Тепер, замість того, щоб заселяти басейн Волги у ролі переможних колонізаторів, німці виїжджали звідти як репресовані й упокорені радянські громадяни[420].

У голові Гітлера відчай був тісно пов’язаний із ейфорією, тому можлива і зовсім інша інтерпретація. Цілком можна уявити собі, що Гітлер почав депортувати німецьких євреїв тому, що хотів вірити (або хотів, щоб інші вірили), що операція «Тайфун», другий наступ на Москву, що розпочався 2 жовтня 1941 року, покладе кінець війні. У мить натхнення Гітлер навіть сам це визнав у промові від 3 жовтня: «Ворог розбитий і більше ніколи не встане!» Якщо війна справді завершилася, тоді могло розпочатися «остаточне розв’язання» як програма депортацій у повоєнний період[421].

Хоча операція «Тайфун» не призвела до остаточної перемоги, німці все одно продовжували депортації німецьких євреїв на схід. Цей крок, у свою чергу, розпочав певного штибу ланцюгову реакцію. Потреба створити більше місця у східних гетто потвердила один метод масового вбивства (у Ризі в окупованій Латвії), а також ймовірно прискорила розвиток іншого (в Лодзі, в окупованій Польщі).

У Ризі командувачем поліції тепер був вищий очільник СС та поліції райхкомісаріату «Остланд» Фрідріх Єкельн. Народжений у Ризі Єкельн зорганізував перший масовий розстріл євреїв у Кам’янці-Подільському в серпні (тоді ще як вищий очільник СС та поліції райхкомісаріату Україна). Тепер, після переведення, він приніс свої методи індустріалізованих розстрілів до Латвії. Спочатку він наказав радянським військовополоненим викопати кілька ровів у Летбартських лісах, у Румбульському лісі неподалік від Риги. Впродовж одного дня 30 листопада 1941 р. німці й латвійці колонами зігнали близько 14 тисяч євреїв до місць розстрілу, змусили їх лягти поруч одне з одним у ямах і розстріляли[422].

Місто Лодзь потрапило у володіння Артура Ґрайзера, який очолив Вартелянд — найбільший район доданої до Райху польської території. Лодзь був другим містом Польщі за кількістю єврейського населення, а тепер став першим за кількістю єврейського населення містом Райху. Гетто міста було переповнене ще до прибуття німецьких євреїв. Можливо, саме потреба забрати євреїв з Лодзі надихнула Ґрайзера або ж вартеляндських командувачів СС і поліції безпеки шукати ефективніших методів убивства. Вартелянд завжди лежав у осерді політики «посилення німецькості». Починаючи з 1939 року, звідси вивезено сотні тисяч поляків, на заміну яким прибули сотні тисяч німців з Радянського Союзу (перш ніж німецьке вторгнення в СССР позбавило перевезення німців на захід будь-якого сенсу). Але усунення євреїв, в якому завжди полягав чільний складник плану расового онімечення цієї нової німецької зони, виявилося найскладнішим для здійснення. В межах свого району Ґрайзер зіткнувся з тією ж проблемою, з якою Гітлер зіткнувся в масштабі своєї імперії: офіційно «остаточне розв’язання» передбачало депортацію, але Депортувати євреїв було нікуди. На початок грудня 1941 року під Хелмно стояла газова вантажівка[423].

Гітлерові депортації німецьких євреїв у жовтні 1941 року відзначалися імпровізацією нагорі й непевністю на місцях. Німецьких євреїв, відісланих до Мінська і Лодзі, не вбито а поселено в гетто. Однак німецьких євреїв, відісланих до Каунаса, вбивали відразу по прибутті, так само