Адалін Черно - На межі бажання, Адалін Черно

Глава 37

Руслан

Ні, я не обмовився. Зовсім. Я хочу, щоб вона знала, щоб розуміла, що наші стосунки для мене щось серйозне. Вона не дівчинка на одну ніч, не та, про кого завтра я забуду й не згадаю більше. Мої наміри серйозні. Я сам не розумію, коли це сталося. Коли я так встиг прикипіти до неї, але це сталося. Після вчорашньої ночі я зрозумів, що мені мало. Її мало. Одна ніч нічого не змінила. Так, було класно, драйвово, дико, вибухонебезпечно, але… але це було не головним.

Чомусь секс із нею відійшов на другий план і мені було значно важливіше, щоб Аня мені повірила, щоб ділилася зі мною всім, говорила, щоб не мовчала.

— Руслане, — тихо шепоче Аня, опускаючи погляд вниз.

Я не чекаю від неї взаємного зізнання, розумію ситуацію, але все ж її мовчання відгукується всередині. Хочеться, щоб вона сказала хоч щось, я не знаю, що я дорогий їй, що потрібен.

— Руслане, я…

— Не треба нічого говорити, — вимовляю й тягну до неї руки, обіймаю, притискаючи до себе сильніше.

Вона обвиває мою талію руками, притискається щокою до грудей, цілує, пробираючись до шиї.

— Ти дуже дорогий мені, Руслане, дуже, — тихо каже, підводячись навшпиньки. — Якщо я наважуся віддати своє серце комусь, ним будеш ти, — шепоче й цілує мене в губи.

З нею поруч неможливо бути непробивною скелею, тому я підхоплюю її на руки й перекидаю спиною на ліжко.

— Боже, — зривається з її губ.

Мені подобається, що вона не відштовхує мене, що більше не говорить, що не хоче, не може, що нам не можна. Вона припиняє переконувати себе в цьому й робить кроки мені назустріч. Непевні, не завжди вмілі, але робить. Іноді мені здається, що з нас двох я значно старший від Ані. Рішучості в мені точно більше, адже я готовий пройти крізь усе, аби захистити її.

 

***

За годину, коли ми обоє вирішуємо, що час вставати з ліжка, Аня йде готувати сніданок, а я виходжу на вулицю зателефонувати батькові й поговорити з ним. Це вдруге, коли я так часто набираю його номер. Перший був коли мамі раптом стало зле, я тоді не знав, що робити й обривав його телефон цілодобово. Пам’ятаю, як він накричав на мене, як сказав, що я ідіот нікчемний, якщо не можу подбати про матір сам і це доводиться робити йому.

Я йому не дзвонив. Відтоді ніколи не дзвонив, але зараз не можу ігнорувати те, що якщо хтось і в змозі допомогти, то тільки він.

— Якщо ти за хорошими новинами, то їх не буде, — перше, що чую від батька в слухавку. — Цей Іван відмовляється брати гроші й має серйозний намір наполягати на своєму, а саме: він найняв адвоката, непоганого, скажу тобі, і хоче посадити тебе.

— Сука, — коротко коментую.

— В нього особиста образа. Ти бабу в нього забрав. Звісно, йому гроші не потрібні.

— Тато, якщо я сяду, ти маєш подбати про неї, — кажу впевнено й називаю його батьком. — Що завгодно зробити, але щоб він до неї не дістався.

— Ти хочеш, щоб і мене посадили? — батько каже з осмішкою, але зараз мені не до жартів.

— Я хочу, щоб він не зміг до неї доторкнутися, чуєш? Ніколи.

— Я просто пожартував, — він відступає. — Гаразд, я приїду на дачу, познайомиш мене з дівчиною, заразом поговоримо.

— Добре, — погоджуюсь.

Відмовлятися не бачу сенсу, поговорити нам і справді потрібно. Батько зможе найняти мені нормального адвоката, який вибудує захист. Посилати його зараз — погана ідея, до того ж він не намагається ткнути мене в помилки, не вчить жити. Хоч пам’ятник йому став, їй-богу.

Ми домовляємося на вечір, я вимикаюся, докурюю цигарку й думаю про те, як сказати їй. Як сказати, що сьогодні приїде батько й нам потрібно буде з ним поговорити, але, головне, як заспокоїти батька, коли він дізнається, з ким я живу.

— В тебе проблеми? — її голос змушує мене здригнутися. Стурбований, засмучений і розгублений.

— Ні, маленька, звісно ні. Батько хоче приїхати, з тобою познайомитися.

— Коли?

Я вловлюю в її очах страх, навіть дикий жах, вона швидко починає думати, як ухилитися зустрічі, які аргументи вигадати, але я не даю їй цього зробити, беру за руку і притягую до себе.

— Сьогодні. Ввечері. Дихай, тобі нічого не потрібно робити.

— Як сьогодні? Руслане!

— Знаю, що це зарано й несподівано, але… — я зітхаю. — Ваня подав заяву, батько допоможе, — я знизую плечима. — Нерозумно відмовлятися від допомоги, коли тебе можуть посадити.

— Що? — вона стурбовано вдивляється в моє обличчя. — Посадити? Але ж у мене є документи, що він, що це він почав, що…

— Гей, — я перехоплюю її руки, якими вона активно жестикулює. — Це все стане в пригоді, але адвокату потрібно платити. У мене є гроші, але… краще буде, якщо допоможе батько. Я не працював останнім часом, заощаджень у мене мало і…

— Це все через мене! — стверджує вона.

— Так, послухай, — нервово говорю я, намагаючись привести її до тями. — Припини у всьому звинувачувати себе, картати за необачність та інше. Я міг вирубити його одним ударом і зупинитися, але я цього не зробив, зрозуміло? Я! Припини шукати провину за собою, тому що її немає. Ввечері приїде мій батько, ви познайомитеся, ми поговоримо з ним про справи, усе. Не потрібно справляти на нього враження та все інше, це абсолютно не потрібно. Ти можеш навіть відразу в кімнату піти, чуєш? Аню, ну що ти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍