Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

І обхопила своїми руками шию, ніби зібралася задушиться.

Я злякався такого жарту.

Але зумів підтримати настрій:

— Від того, що душать, залишається негарний слід. Странгуляційна смуга. Якщо мотузкою або дротом. Або якщо голими руками — криваві синьці. Усі пальці карбуються. Я надивився.

Лілька ще більше засміялася:

— Не лякай мене! У такій справі краса — на останньому місці. Я теж надивилася. Ну, скільки даси?

— Ніскільки я тобі не дам. Ні на вигляд, ніяк. Ти така, як є. Ти завжди така була і завжди така будеш.

Лілька погодилася.

Але мене не пожаліла:

— А ти скоро старий станеш.

— Чому?

— Тому що у тебе всередині голосно, а зовні тихо. Ти зі мною кричиш у ліжку. А не помічаєш. Мене приглушуєш. Я без крику не можу. З мене крик виходить разом із задоволенням. Заодно. Ти не розумієш. У тебе навіть усередині таємниця і секрет. Я втомилася від секретів. Може, тільки коли ти у мені, у мене якась засувка відсувається — і я все із себе назовні випускаю. Все-все.

Я навіть образився. Лілька сильно кричала, правда. Але я? Не помічав. А вона дорікнула. Не мусить чоловік кричати. Ніяк не мусить.

Нічого я не знав про Лільчине життя. Ні хто батьки, ні де раніше мешкала. Не знав про сестру-близнючку.

Навіть паспорт її не дивився. Спеціально. Знав, де лежить. А не заглядав.

Якби перевірив паспорт — вийшло б, що усвідомлюю свої дії. Цього я допустити не міг. Не виправдався б перед собою і перед Любочкою.

Випадково з’ясувалося, що Лілька працює на взуттєвій фабриці.

Я прийшов, а вона палець бинтує.

— На конвеєрі поранилася. Трохи засунула палець під ціпок, щоб не проспати, коли піде. Поламка була, лагодили, те-се. Думаю, подрімаю. І заснула. А він пішов на всю котушку. Ледве висмикнула!

Запитав, де працює.

Вона сказала — на взуттєвій.

А то б і не знав.

У мене — форма. Ясно без слів. Лілька ніколи про мою службу не прояснювала.

З тих пір уявляв її в хустинці за роботою, як вона заготівку бере, намазує підошву клеєм, як майстер її сварить або хвалить. Як їй хочеться спати після мене, і вона заплющує очі на секундочку, щоб краще згадати, і тицяє повз банки з клеєм. Або так — палець під конвеєрну стрічку кладе і прокидається від болю.

Я не порівнював свою Любочку і Лільку. Кохання є кохання. Родина є родина. І обов’язки є обов’язки.

Але коли Лілька кричала, я боявся, що аж у госпіталі чують. І Любочка чує. Вона, звичайно, не зрозуміє чому. Але хтось може пояснити.

Ось до чого я доходив у своєму абсурді.

Були періоди, коли я силою змушував себе відокремитися від Лільки. Виходило погано.

Останнім часом, перед своєю передчасною смертю, Лілька здала позиції. Іноді прогулювала робочий день. Лежала та й лежала на канапі. Одягнена, іноді в ботах.

Казала:

— Зібралася на фабрику, але не пішла.

На питання — чому? — не відповідала.

Одного разу запитав відверто — чи вона не вагітна.

Вона скинулася і образила мене до самих глибин такими словами:

— Якби ти знав те місце, куди мені майбутніх дітей запхати. А ти не знаєш. І ніхто не знає. Та я сама не знаю.

Дурепа.

Після такої образи я витримав тиждень. А потім уже побачив її мертву на подвір’ї 18 травня 1952 року.

Хто їй робив медичне звільнення у випадку прогулів — я не знав. Тепер здогадуюся — Лаєвська через своїх подружок.

Решта — вигадки Лаєвської, її погані натяки і бабські заздрісні випади.

Треба вирішувати нагальні завдання.

Першою на порядку денному стояла Євка.

Я не пішов напролом. Потайки, задами, наблизився до хати. Обійшов з усіх боків. Вікна — навстіж. Послухав повітря. Тихо. Думки про те, що у Євки ночує Хробак і ще, — досі затримався й не було. Він — відповідальна особа, хоч і вдовець і ночує вдома, в родині, поруч зі своїми батьком, матір’ю та дитиною. Після весілля — так. А так — ні. Так — уривками. Люди ж усе бачать.

У пізній час — пів на сьому ранку, Євка, як не працююча, спала. У зв’язку зі спекою — на канапі у великій кімнаті.

Я обережно зліз із підвіконня всередину, але чоботи дзенькнули підковками.

Євка повернулася на інший бік і натягнула на голову простирадло. Через секунду схопилася, розплющила очі і без звуку втупилася в мою фігуру проти світла. Обличчя не розгледіла.

Я кинувся до неї зі словами:

— Тихо, Євко! Це я, Цупкий. Привіз тобі вітання з Остра. Тебе що ж, Хробак без посагу бере? Голубосу?

Говорив я зрозуміло. Руками не махав.

Євка швидко отямилася.

— До чого тут «гола»?

— Є приказка. Не підводься, не утруднюйся. Впізнаєш? — Помахав перед її очима капшуком. Там шурхотіло і трохи м’яко дзенькало.

Євка з несподіванки підвелася.

Підніс капшук упритул до її очей.

— Ти у Довида канючила, щоб він тобі віддав. Довид, між іншим, помер своєю смертю. Тепер твоє прохання приймається. Бери.

Євка облизнула губи. Вони й так у неї були повні та червоні, а мокрі стали зовсім сороміцькі.

— Я відвернуся, ти накинь що-небудь. Говорити незручно.

Повернувся, капшук поклав на стіл, у центр, де сходився плетений візерунок. Поклав і тримав рукою. Сам випростався, щоб вона помітила мою поставу. Коли людина у формі перед тобою, хоч і спиною — зовсім інша справа. Усе одно що обличчям. Очі в очі.

Євка поралася, пихтіла, нарешті, хрипнула:

— Довид помер?

Я обернувся.

Потім узяв стілець, присів обережно на край, кажу:

— Іди сюди. У нас розмова,