Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

І не хотів, а купив льодяники.

Перед самою зустріччю з Любочкою забіг у гуртожиток — перевдягнувся у форму. Одягнув шинелю. Стару заячу шапку змінив на кубанку. Краси, звичайно, більше, але менше тепла.

Любочка на побачення прибігла на секунду — повідомити, що в госпіталі багато роботи і її на вечір не відпускають.

Домовилися наступного дня.

Оскільки як гостинець у мене були льодяники, я дав кульочок Любочці. Вона й не подивилася, затиснула його в руках.

Відчула на дотик:

— Льодяники?

— Льодяники.

Любочка швидко висмикнула один і захрумтіла.

Я запитав з тривогою:

— Солодкий хоч?

— Солодкий!

Люба втекла з льодяником за щокою. Я дивився їй у спину й уявляв, як льодяник крутиться в неї під язиком, як льодяник натикається на зуби і цукрові крихти тануть у роті.

Треба було дочекатися наступного дня.

Треба було негайно йти до себе. Але я не пішов.

Я ходив навколо пам’ятника товаришу Сталіну, у світлі ліхтарів, кружляв і кружляв. Аж у голові затьмарилося. Дехто з тих, що гуляли, дивлячись на мою міліцейську форму, вважали, що я виконую свій обов’язок на посаді і зверталися з різними питаннями. Де ковзанка? До скількох працює? Чи дають напрокат ковзани? Чи закривають парк на ніч?

Я відповідав радісно, чим приносив користь людям.

І ось до мене підійшла та сама жінка. З базару. Руда. Я розгледів її обличчя під ліхтарем.

Вона з осудом сказала:

— Товаришу міліціонер! Я за вами давно спостерігаю. Що ви тупцяєте? Ви б зайшли вглиб, де освітлення немає. А то ви тут гуляєте, а людям страшно в темряві.

Я зібрався щось відповісти на зразок жарту.

Але тут вона мене впізнала.

— Це ви?

— Я. Ні на якій посаді я тут не перебуваю. Гуляю. А якщо вам небезпечно йти в темряву, я вас на знак подяки можу провести.

Вона знову засміялася.

— Я не за себе боюся. Мене проводжати не треба. А якщо ви гуляєте, то по колу ходити не треба. Збоку смішно.

— А ви гуляєте чи проходите повз?

— Повз. Йду від подруги. Додому. Я на Клари Цеткін мешкаю. Ось там темрява — то вже темрява! Ні однісінького ліхтарика. Ось там страшно, то вже страшно!

— Провести?

— Ну, проведіть. Розімнетеся. В чоботях замерзли?

Зізнався, що встиг уже змерзнути. І шинель наскрізь промерзла.

Клари Цеткін — поряд. Метрів триста.

Без слів ми пройшли шлях.

Без слів зайшли в будинок.

Без слів далі все сталося.

Досі не розумію, як у Лілі Горобчик вистачило безсовісності відразу зі мною і цілуватися, і так далі. Я що? Я чоловік. А вона все-таки жінка. Має бути скромною, гордою.

Ліля була не горда. Вона відразу себе так поставила, що у нас особливі стосунки. Про кохання не говорила. Я таких не бачив. Хоч з дівчатами мав справу.

Мені, звичайно, доводилося чути, що є дуже пристрасні жінки. Але сам я їх не зустрічав у своєму досвіді.

І ось Ліля.

Вона мене всього брала. А я здуру віддавав і віддавав, до останньої краплі, наче на майбутнє мені нічого не знадобиться.

Ми бачилися спочатку дуже часто. І кожного разу я казав собі і їй: «Більш не прийду».

Особливо засмучувало мене, що будинок Лілі містився за три хвилини ходи від госпіталю. Небезпека зустріти Любочку висіла над моєю головою щохвилини.

Будьмо відверті, завжди можна придумати, чому я опинився поруч. Ну раз, ну два. А якщо і три, і чотири? І мій вираз обличчя і загальний стан? Я не вигадник. У мене і совість, і все інше.

Якби Ліля взяла моду мене проводжати, як часто вигадують собі жінки: до повороту, до наступного ліхтаря і так далі, я б не зміг відмовити.

Але Ліля й не поривалася.

Я підводився і йшов.

Вона лежала, ніби мене й не було. Ні приходу, ні відходу.

Але жодного разу за весь час Любочку я в очі не зустрів.

Ми розписалися з нею, як і планувалося спочатку. До Лілі. Я не міг змінити обіцянку. Люба перебувала в Чернігові зовсім сама. Нікого з рідних у неї в результаті війни не залишилося. Знімала куток у халупі біля базару. Господар — п’яниця, господиня йому у всьому підспівувала і навіть експлуатувала Любочку на всі сто. Люба і прала на них, і готувала.

Від мене вона отримала все, не кажучи про теперішню квартиру. Таким чином я Любочку буквально врятував. Вона б зі своїм здоров’ям довго не протягнула у наймичках.

Поводився з Любочкою дбайливо. Вона була для мене всім світлом у віконці.

Одного разу висловила:

— Ми з тобою — сироти. Тому ніколи одне одного не кинемо. У нас справжнє кохання до смерті.

Я відразу хотів заперечити, що сирота вона, а я не сирота. Але змовчав, бо зрозумів: вона набагато молодша за мене і ще пам’ятає своїх батьків як живих. А я вже пам’ятаю і усвідомлюю їх тільки як мертвих. Тому що мій вік перетравив їх не дуже давню смерть. Не я особисто, а вік.

Пояснювати Любі різницю не став. Щоб не турбувати її думками.

З Лількою — інакше.

Вона була старша за мене. Я не цікавився, наскільки.

Одного разу вона запитала:

— Скільки років ти мені даси на вигляд?

Я засумнівався.

Чесно сказав:

— Не знаю. Не вмію визначати у жінок.

Ліля погладила себе по шиї — спереду, і засміялася:

— У мене шия гарна. І руки. Молоді. Сама дивуюся. На місці я застрягла за віком, чи що? Раптом мене вже нема, а я