Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

зазнало впливу пропаганди українських націоналістів. Тому радянському керівництву важливо було продемонструвати свою прихильність до українців. А для цього могла непогано придатися «козацька ідея» й відповідне трактування історії Хмельниччини.

Орден Богдана Хмельницького І ступеня

11 жовтня 1943 р. у газеті «Правда», яка була центральним друкованим органом радянських комуністів, опублікували указ про заснування ордена Богдана Хмельницького. Там же в передовиці говорилося таке: «Свято шанує український народ ім’я Богдана Хмельницького, його любить і російський народ, його знають і вимовляють з велетенською повагою і любов’ю усі народи Радянського Союзу, тому що з ним нерозривно пов’язана боротьба українського народу за звільнення від чужоземного ярма, з ним пов’язане історичне возз’єднання українського і російського народів, братський союз українського і російського народів... Найбільший політичний діяч свого часу, він чудово розумів, що порятунок українського народу можливий тільки на одному шляху — у союзі з братським російським народом... У об’єднанні двох братських народів — російського і українського — велетенська історична заслуга Богдана Хмельницького»[425]. Хоча в тому ж таки 1943 р. в Уфі, де знаходилися урядові структури УРСР, вийшло академічне видання «Історії України», в якій загалом давалася стримана характеристика Хмельницького, а приєднання українських земель до Росії трактувалося в традиційному для компартійних ідеологів дусі як «менше зло». «Звичайно, — читаємо в цьому виданні, — оцінюючи це приєднання (мається на увазі приєднання України до Росії. — П. К.), ні в якому разі не треба забувати, що Україна приєдналася до Росії царської, що царизм, який був диктатурою поміщиків, провадив колоніальний наступ на Україну; не повинні ми забувати, що козацька старшина, починаючи з Богдана Хмельницького, відновлювала на Україні крупне землеволодіння, «послушенство» селян. Всіх цих фактів ми не повинні забувати, а мусимо констатувати, що це було зло. Але це було злом меншим порівняно з тим, що чекало український народ в тому разі, якби Україну загарбала Польща або Туреччина»[426].

Майже одночасно із заснуванням ордена Богдана Хмельницького було перейменоване місто Переяслав, де відбулася відома Переяславська рада. 13 жовтня 1943 р. центральна й республіканська преса оголосили про перейменування цього міста на Переяслав-Хмельницький. Це подавалося як відзнака «пам’яті великого сина українського народу». Незадовго після цього, 18 січня 1944 р., у СРСР відзначили 290-річчя Переяславської угоди. Звісно, в умовах війни проводити помпезні святкування було недоречно. Та й дата була не зовсім круглою. Тому відзначення звелося до публікації ювілейних статей, випуску листівок і проведення мітингів у великих містах.

Передовиця у «Правді» від 11 жовтня 1943 р. зробила свою справу. Вона визначала основні ідеологічні орієнтири щодо інтерпретації діяльності Богдана Хмельницького. У ній акцентувалася увага на двох моментах. По-перше, Хмельницький представлявся як «найбільший політичний діяч свого часу». Він ставав першорядною фігурою в історії України. Інші козацькі гетьмани й персонажі української історії поступалися йому. Подальша глорифікація постаті Хмельницького мала своїм наслідком те, що в свідомості багатьох українців він став персонажем № 1 їхньої історії. Таким і лишається до дня сьогоднішнього. По-друге, акцент робився на тому, що Хмельницький об’єднав «братні» народи — український та російський. У цьому вбачалася його «велетенська історична заслуга».

На початку 1944 року, коли Червона армія перетнула колишній польсько-радянський кордон і вступила на терени Західної України, з’явилася робота радянського історика Миколи Покровського «Возз’єднання українського народу в єдиній українській радянській державі»[427], яку опублікували українською і російською мовами чималим накладом. У цій роботі велика увага приділялася боротьбі козаків під проводом Хмельницького за возз’єднання з «братнім» російським народом. Віднині термін «возз’єднання» почав витісняти з радянського ідеологічного дискурсу термін «приєднання» при характеристиці Переяславської ради. Тоді ж, у 1948 р., вийшла брошура цього автора «Богдан Хмельницький»[428]. У ній козацьке повстання було назване «національно-визвольною війною».

Забувши ідеологеми «ортодоксального марксизму», які були популярні кілька років тому, радянські ідеологи не лише прославляли Хмельницького, але й робили з українських козаків «возз’єднувачів братніх народів». Таке уявлення протистояло поширеним в українській націоналістичній літературі поглядам, що козаки боролися проти московітів.

Микола Петровський

Натан Рибак

На думку Михайла Брайчевського, надмірна ідеалізація Хмельницького стала «характерною рисою радянської історіографії часів культу особи». Особливо, вважав цей дослідник, справі такої ідеалізації прислужилася постанова ЦК КП(б)У від 27 липня 1947 р., підписана Лазарем Кагановичем, в якій тодішніх українських радянських істориків було піддано гострій критиці за «рецидиви буржуазного націоналізму»[429]. Відповідно, цей партійний документ орієнтував на перегляд низки засадничих ідеологем, які використовувалися істориками для подій минулого.

1948 р. побачило світ друге видання книги Осіпова «Богдан Хмельницький»[430], перероблене в дусі радянського патріотизму. Хмельницький був названий «залізним гетьманом». Тут мимоволі виникали алюзії з партійним псевдо радянського лідера — Сталіна. Оповіді про Хмельницького, його мужність та нестримну енергію, на думку автора, служать для українського народу джерелом гордості й впевненості в своїх силах. Не даремно, заявляв Осіпов, у часи «Великої Вітчизняної війни» радянський уряд встановив орден Богдана Хмельницького, який з гордістю носять ті, хто мужньо боровся за визволення радянської землі від «німецько-фашистських загарбників».

«Возз’єднувач» Хмельницький був представлений у монументальному романі Натана Рибака (1912 чи 1913–1978)[431] «Переяславська Рада», що з’явився в повоєнний період[432]. У творі подана епічна картина козацького повстання, яке завершується Переяславською радою. Хоча в романі фігурують представники різних соціальних верст, але всі вони, будучи українцями-козаками, прагнуть возз’єднання з Росією. У центрі роману — постать Хмельницького. Це — не феодальний правитель. Це — народний вождь, що стоїть над соціальними класами й мудро веде український народ до возз’єднання з «братнім» російським народом. Він наділений рисами «ідеального правителя», які ніби нагадують риси «вождя народів» Сталіна. Попри помітну кон’юнктурність цей роман можна вважати одним із кращих творів про Хмельницького. У ньому високий рівень художньості поєднувався із вмілим використанням автором історичних джерел.

Як відомо, Натан Рибак походив із єврейської родини. Принаймні в нього було усвідомлення свого єврейства. Пишучи «Переяславську раду», він вивчав як праці істориків, так і документальні свідчення. І не міг не знати, що козаки Хмельницького масово вбивали євреїв. Для нього, як етнічного єврея, Хмельницький мав би стати антигероєм. Однак