Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

не нас­тав­ля­ти їм са­мо­ва­ра ра­но й вечір. Пан­ни прос­то, без це­ре­моній до­по­ми­на­лись і тро­хи не за­га­ду­ва­ли. Од­на най­мич­ка му­си­ла по­ки­ну­ти ро­бо­ту в пе­карні й сли­ве цілий день по­ра­лась та панька­лась ко­ло гос­тей. Доч­ки от­ця Ха­ри­то­на все ба­ви­лись з гістьми й од­би­лись од ро­бо­ти. Млин­ковські поїли тро­хи не по­ло­ви­ну ку­рей та ка­чок, са­хар і чай вий­шов увесь, скільки йо­го бу­ло в гос­поді. Они­ся Сте­панівна од­вез­ла в Бо­гус­лав на яр­ма­рок тро­хи не пов­ний віз мішків з бо­рош­ном, а на­томість при­вез­ла до­до­му од­ну го­ло­ву са­ха­ру та один фунт чаю. Го­ло­ва са­ха­ру при ве­ликій з'їжі не­на­че од сон­ця роз­та­ва­ла.

- Візьми, па­нот­че, та од­ве­зи оцих ци­га­нок до їх ро­ди­ча, бо во­ни нам ву­ха об'їдять, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна ба­тюшці.

- Не смію, Онисіє Сте­панівно: Млин­ковський бу­де підби­ва­ти про­ти ме­не про­то­по­па й вчи­нить мені ба­га­то ли­ха, - го­во­рив отець Ха­ритін.

- Коли ти не смієш, то я са­ма їх ви­тур­лю з ха­ти.

- Турліть, та тільки сте­режіться, щоб нас не ви­тур­ли­ли з па­рафії, - го­во­рив отець Ха­ритін.

Саме в той час бо­жевільний Прокіп, Ба­ла­бу­шин най­мит, зовсім збо­же­волів і по­чав ти­ня­тись по се­лах та все по ба­тюш­ках. Прий­де до од­но­го ба­тюш­ки, по­си­дить з тиж­день та йде далі або блу­кає собі без тя­ми по лісах та по ха­тах, без шап­ки, нап­нув­ши сви­ту на го­ло­ву. Прокіп приб­лу­див­ся в Вільша­ни­цю й прий­шов до ба­тюш­ки; увійшов в пе­кар­ню й поліз прос­то на піч, як у се­бе вдо­ма.

- А чо­го це ти, Про­ко­пе, прий­шов до нас? - спи­та­ла Они­ся Сте­панівна.

- Чув, що в вас здо­ро­ва піч, та й прий­шов, - гу­кав Прокіп з печі.

- А що ж ти дур­но в нас хліб їсти­меш, чи що? Оце ли­шенько! Ще бог приніс од­но­го бо­гус­лавсько­го сто­ло­на­чальни­ка, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна.

- Я дур­но хліба нігде не їм; я ста­ну в вас за най­ми­та, - обізвав­ся Прокіп.

"От і доб­ре, - по­ду­ма­ла Они­ся. - Мо­же, од­ро­бить мені за мою Ма­ру­сю".

- Вставай же, та бе­ри ціпа, та йди за­ро­би обід, - ска­за­ла Они­ся.

- Ось нагріюся, то й піду, - ска­зав Прокіп.

Наймички підня­ли Про­ко­па на сміх. Позбіга­лись пан­ни ди­ви­тись на бо­жевільно­го, як на ди­во. Прокіп нагрівся, взяв з сто­ла шма­ток хліба й пішов у клу­ню до мо­лот­ників. Мо­лот­ни­ки да­ли йо­му в ру­ки ціпа й нас­ки­да­ли з зас­то­рон­ка ку­пу снопів. Прокіп по­чав мо­ло­ти­ти, як ма­ши­на, лу­пив ціпом сно­пи, аж со­ло­ма летіла, - пад­ку­вав ко­ло ро­бо­ти так, що аж мо­лот­ни­ки зди­ву­ва­лись. Але зго­дом, ма­буть, тим, що вто­мив­ся, він витріщив очі на ла­ти й став, не­на­че ос­товпів. Мо­лот­ни­ки жар­ту­ва­ли, сміялись з йо­го, штов­ха­ли під бік, а Прокіп все сто­яв та ди­вив­ся вго­ру. Че­рез го­ди­ну він знов вда­рив ціпом по сно­пах й на­мо­ло­тив більше од мо­лот­ників. Они­ся помірку­ва­ла, що Прокіп ро­бить доб­ре, пла­ти не візьме, й за­ду­ма­ла хоч тим од­дя­чи­ти Олесі.

Живе Прокіп у от­ця Ха­ри­то­на тиж­день, жи­ве й дру­гий і не од­ми­кує од ро­бо­ти; ча­сом десь щез­не на день, на два, та й знов вер­тається й лізе прос­то на піч. Але чим далі, тим чудніший ста­вав Прокіп. Раз вхо­пив він ко­су й пішов ко­си­ти в го­роді су­хий бур'ян та кро­пи­ву. Ко­се він та ко­се, аж піт з йо­го ллється. Пан­ни по­вибіга­ли ди­ви­тись на ту чу­дасію.

- Нащо ти, Про­ко­пе, ко­сиш кро­пи­ву? - пи­та­ли в йо­го пан­ни.

- Ото добрі в вас най­ми­ти! Літо ми­ну­ло, а во­ни всього сіна й досі не ви­ко­си­ли, - гу­кав Прокіп та ма­хав ко­сою. - На­ко­шу оце сіна, - то­вар поїсть.

Другий раз Прокіп пішов на ста­вок, поз­го­нив усі людські гу­си й наг­нав до ба­тюш­ки повнісінький двір гу­сей, за­лу­чив­ши по до­розі з де­ся­ток сви­ней.

- Ото добрі тут най­мич­ки! Й досі гу­сей не по­за­га­ня­ли в хлів, - кри­чав Прокіп на най­ми­чок.

Саме тоді приїха­ли до от­ця Ха­ри­то­на гості, та все пан­ни, по­чув­ши, що в от­ця Ха­ри­то­на гос­тю­ють доч­ки Млин­ковсько­го. Пан­ни за­но­чу­ва­ли й по­розвішу­ва­ли на ніч на кілоч­ках та на цвя­хах по стінах білі спідниці та кри­ноліни, що тоді по­ча­ли вхо­ди­ти в мо­ду. З кімна­ти, де висіли спідниці та кри­ноліни, бу­ли зроб­лені не­ве­личкі дверці в пе­кар­ню. Прокіп наг­лядів ті кри­ноліни, встав уночі, познімав їх з кілочків і вки­нув у жлук­то, що сто­яло у дворі під ти­ном. В пе­карні на грубі су­ши­лось в но­чов­ках питльова­не бо­рош­но; Они­ся Сте­панівна ду­ма­ла то­го дня пек­ти па­ля­ниці для гос­тей. Прокіп взяв но­чов­ки, ви­си­пав у жлук­то бо­рош­но замість по­пе­лу, на­ки­дав звер­ху каміння та да­вай но­си­ти во­ду відром та ли­ти в жлук­то; йо­му зда­лось, що він ллє ок­ро­пи. Од­зо­лив­ши кри­ноліни, Прокіп увійшов у пе­кар­ню й ліг спо­чи­ва­ти.

Панни вста­ли вранці й зди­ву­ва­лись, що на стінах не бу­ло їх кри­нолінів та спідниць.

- Мамо, чи це ви поздійма­ли з кілочків наші спідниці? - пи­та­ла в Онисі На­де­зя.

- Поздіймав і по­зо­лив ваші кри­ноліни дур­ний Прокіп, - он підіть у двір та заг­ляньте в жлук­то, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

Панни по­вибіга­ли у двір. З жлук­та стриміли дро­ти кри­нолінів, як паліччя, а од жлук­та до по­ло­ви­ни дво­ра прос­тяг­ла­ся біла річка. Пан­ни підня­ли гвалт і ки­ну­лись ря­ту­ва­ти свої спідниці та кри­ноліни; пос­ки­да­ли каміння й по­ви­тя­га­ли їх з жлук­та. Кри­ноліни бу­ли по­ла­мані, пог­нуті й по­ма­зані білою ква­шею.

- Та це ж він при­си­пав їх звер­ху бо­рош­ном, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна. - Ой ли­шенько моє! Чи не ви­си­пав він ча­сом питльова­но­го бо­рош­на з но­чов?

Питльованого бо­рош­на в но­чов­ках не зос­та­лось і сліду, а по­рожні но­чов­ки сто­яли на грубі.

- А бо­дай те­бе зо­ли­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! - крик­ну­ла Они­ся, вда­рив­шись об по­ли ру­ка­ми. - От тобі на­пек­ла гос­тям па­ля­ниць. Це не Прокіп, а моє ли­хо. Ма­буть, прок­ля­та про­то­поп­ша сміється з ме­не та нав­мис­не нас­ла­ла на ме­не оцього навісно­го та бо­жевільно­го. Йди собі до­до­му до своєї про­то­попші та по­зо­ли її кри­ноліни! Геть з мо­го дво­ра, щоб і твій дух тут не смердів! - крик­ну­ла Они­ся до Про­ко­па.

- Та я ж хотів по­со­ли­ти й поп­ра­ти пан­нам спідниці! Най­мич­ки ліну­ються пра­ти, а я собі ду­маю: дай по­зо­лю й по­пе­ру в став­ку, по­ки пан­ни повс­та­ють. Їй-бо­гу, цілісіньку ніч по­рав­ся й не вис­пав­ся, - од­го­во­рю­вав­ся Прокіп.

- Йди собі к не­чис­то­му та ще й за­раз, - крик­ну­ла Они­ся до Про­ко­па.

- Куди ж я піду, ко­ли в ме­не не­ма своєї до­ми, не­ма батька, не­ма ма­тері, - го­во­рив Прокіп.

- Іди до своєї про­то­попші та й не при­ходь більше до нас.

- Коли й про­то­поп­ша ме­не так са­мо про­га­ня, як і ви, ка­же, що я дур­ний, нічо­го не роб­лю, тільки