Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

був у Сергія Альошина після тієї вузької наради з приводу розкриття групи “Фенікс”. У ньому вже перетліли почуття обурення, гніву, бентежності, сорому, які вирували в його душі, коли з кожним новим наведеним епізодом вимальовувалися дедалі огидніші й брудніші подробиці діяльності мерзенних людців, для яких не було нічого святого. З нищівною глузливістю він думав зараз про Кет Джефсон з її жалюгідною мрією про мільйон доларів, — і гостро шпетив самого себе за легковажну довірливість, за нехтування обережними порадами професора Хмари; з невимовною огидою згадував про Геннадія Риндіна, який опустився до рівня холуя, став дрібним мерзотником-найманцем, здатним продати рідну матір, — і з тривогою розмірковував над тим, як сталося, що Наталка мала справу з таким. Та крізь усі оці міркування й роздуми в ньому пробивалася і наростала задерикувата злість: хай там що, а найкращою відповіддю всяким “Феніксам” буде створення тих вогнетривів, що їх вимагає сучасність.

Мабуть, щось схоже відчував і професор Хмара. Під час наради старий мовчав і, не дивлячись ні на кого, зосереджено вимальовував якісь візерунки в своєму блокноті, дорогою теж не промовив і слова, а коли підійшли до інституту, запитав Сергія іронічно, навіть неприязно:

— Ну, то коли ж ми зрушимо з мертвої точки, Сергію Михайловичу? “Казав пан — кожух дам, та його й слово тепле!” — чи не так?

— З “кожухами” справа погана, Романе Гнатовичу! — сказав Сергій з викликом. — Але дечим вас порадую незабаром.

— То чим же?

— Відкриттям світового значення! — посміхнувся Сергій.

— Люблю масштабність!.. Жарти жартами, проте треба братися за діло, Сергію Михайловичу. Я шаную вас, ви це знаєте. І все одно… — Хмара зробив паузу, глянув на нього гостро. — Скажу одверто: якщо ближчим часом ви не доб’єтесь хоч будь-яких успіхів, я шукатиму іншого завідувача лабораторії.

— Гаразд, — сухо відповів Сергій. — Буду теж одвертий: це треба зробити вже зараз.

Він розумів директора, та все ж на душі було неприємно. Коли б хоч найменше сподівання, що “резонанс-ефект” допоможе створити оті кляті “кожухи” — негайно запросив би Хмару до лабораторії, похвалився б першими успіхами свого відкриття. Нині ж такі відвідини тільки зашкодять: при всій своїй далекоглядності й мудрості професор сприйме ці дослідження як щось другорядне і навіть зайве. Отже, зараз треба забути про сон і відпочинок, якнайшвидше і якнайстаранніше дослідити відкрите явище, а тоді доповісти про все. Може, й справді очолити лабораторію надвогнетривів слід комусь іншому.

Коли Сергій зайшов до лабораторії, Вітя Марченко зрадів:

— Ну, Сергію Михайловичу, сьогодні вже будемо працювати, так? Слово честі, вже занудився!

— Попрацюємо, Вітю… — Сергій з посмішкою дивився на начищені до дзеркального блиску прилади та апарати, на захаращений книжками та конспектами лаборантський стіл. Хлопчина подобався йому дедалі більше. Хай йому ще бракує досвіду й знань, цього він набуде з часом. А те, що найнеобхідніше для вченого, — допитливість, кмітливість і працьовитість, — він має.

— Так от, Вітю: “Фенікс” згорів остаточно і не встане з попелу. Нам з тобою тепер ніхто не перешкоджатиме. Але й на допомогу сподіватися не випадає, бо саме нам з тобою доведеться прокладати стежку в невідоме. Розумієш?

— Розумію, Сергію Михайловичу! — хлопець був серйозний і урочистий. — Наказуйте, що робити. Якщо треба, то я й ночуватиму в лабораторії.

— Ночуватимеш ти, звісно, вдома, — засміявся Сергій, — а от затримуватися доведеться частенько. Отже, наказую: бери ось гроші, біжи в гастроном і купи нам чогось на вечерю.

— Буде зроблено! — відрапортував Вітя.

Того вечора похвалитися успіхами не можна було: спроба за спробою давали незмінно негативний результат. Ніяким чином не вдавалося “загнати” в кристамуліт ні платину, ні залізо, ні нікель, ні срібло, ні мідь. Скидалося на те, що для металів “резонанс-ефект” не існує. Отже, слід зробити висновок, що це явище залежить насамперед від структури атомних ядер.

Сергій заглибився в періодичну систему Менделєєва. Цікаво: кварковий резонанс спостерігався лише для вуглецю, кремнію та азоту, тобто для елементів середньої частини другого і третього періодів. А якщо так, можна сподіватися, що резонансними будуть і атоми фосфору, сірки та кисню. Але як експериментувати з ними? На перешкоді стане надзвичайно висока температура в зоні фокусування кваркових променів. Отже, треба спорудити якийсь протитепловий фільтр… і для цієї мети якнайкраще пасуватиме кристамуліт! Його теплопровідність металу, що перешкоджала виготовленню вогнестійких “кожухів”, зараз була найціннішою якістю майбутнього фільтра.

Мабуть, і Курт Гешке, і Сергій Альошин безмежно здивувалися б, дізнавшись, що вони вже віддавен ідуть паралельними шляхами, припускаючись майже однакових помилок і висуваючи майже однакові гіпотези. А дивуватися, власне, не було чого: закони природи незмінні для всіх політичних систем і формацій. Так, наприклад, критичну масу урану-235 для атомної бомби, — таємницю першорядної ваги! — майже одночасно визначили американські, німецькі та радянські вчені; так, скажімо, понадзвукові літаки, сконструйовані в різних країнах світу, незважаючи на безліч розбіжностей у деталях, мають однаковий силует та профіль крила, бо цю найдосконалішу форму визначають шляхом точних обчислень. Кінець кінцем і відкриття “резонанс-ефекту” Куртом Гешке та Сергієм Альошиним було випадковим тільки щодо імен. Коли б не ці два, знайшовся б хтось інший, який відкрив би нове явище хіба на кілька місяців чи років пізніше. Але ні в якому разі не раніше! Як перший штучний супутник Землі не можна було запустити до появи радіо, кібернетики, електрометалургії, так і “резонанс-ефект” ніхто не помітив би до створення кваркових генераторів.

Курт Гешке і Сергій Альошин ішли однаковими шляхами… але тільки до ідеї про антитермічний фільтр. На цьому Курт поставив крапку. Своє незграбне мідне “відро” він конструював самотужки, щоб тільки переконатися в правильності припущень і відкласти дослідження на невизначений термін, до “сприятливіших часів”. А Сергій, власне, тільки з цього й почав.

Йому не довелося переклепувати та припасовувати додаткову секцію охолодження. Досить було передати до інститутської майстерні сяк-так накреслений ескіз, як негайно ж поза всякою чергою, — бо лабораторія надвогнетривів скрізь мала “зелену вулицю”, — виготували насадку до К-генератора, та ще й з такою точністю, що тепер назовні не пробивався ні один промінчик світла. Ще добу