Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

підсилюючись. Судячи з того, що лазерний ефект спостерігався в кристалі-скарабеї, функції резонатора з наступним виводом корисного випромінювання назовні виконували його численні грані, оброблені особливим чином. Очевидно, сітчаста огранка чаші виконувала автентичні функції».

За деякими непрямими доказами, як побачимо далі, гіпотеза Ткачука мала під собою певний грунт.

Розділ III
КООРДИНАТИ ЧУДЕС

Якщо ми будемо шукати цю Яму, то напевно не знайдемо її, і тоді ми, можливо, знайдемо те, чого не шукаємо, а воно якраз і є те, що ми насправді шукаємо.

Алан Мілн. Вінні-Пух

Вночі мені приснився скарабей. Він виріс до розмірів сусідського добермана-пінчера, у якого, я підозрюю, не все гаразд із родовідною. Жук злісно витріщився на одного із своїх мучителів-експериментаторів і навіть заклацав щелепами. Священному гнояку, очевидно, здалося, що керівник відділу інформаційних систем хоче відібрати у нього зшитий з білих п’ятикутних латок футбольний м’яч, який скарабей штовхав перед собою. Приглянувшись уважніше, я з подивом впізнав у шкіряній кулі кристал-додекаедр. Мигаючи гранями-латками, він котився у тартар.

Але коли я намірився було припинити це неподобство, з-під землі у клубах диму несподівано виріс в іпостасі східного джина злий геній експедиції професора Сошенка Стівен Меррей. Він почав несамовито реготати з мене як з примітивного конкурента, потім нахилився над нещасним скарабеєм і, незважаючи на його відчайдушний опір, поклав собі в кишеню. Відтак вкинув кристал-додекаедр до чаші й заходився калатати ним, як це роблять гравці, в кості. Калатання переросло у нестерпне гудіння, пронизливе дзеленчання…

Я прокинувся. Дзеленчання тривало: електричний дзвінок аж захлинався. Увімкнувши світло, я зиркнув на годинник: за сім хвилин п’ята. Кого це принесло о такій порі? Підійшов до дверей.

— Хто там?

— Телеграма, — почувся за дверима хрипкуватий голос. Сон виявився віщим. Доктор Рамеш Абхар Сінгх сповіщав про свій приліт.

Об одинадцятій ми з Сашком зустрічали в Борисполі лайнер індійської авіакомпанії «Ейр-Індіа», який прибув з Делі. По трапу літака, на фюзеляжі якого красувався вписаний у коло стилізований кентавр з луком, ступав наш індійський друг. Приліт доктора Сінгха став тією сполучною ланкою в наших пошуках, якої досі так бракувало. Втім, тоді в аеропорту ми цього ще не знали.

Тепер саме час розповісти про Рамеша Сінгха — нашого партнера по створенню суперкомп’ютера для радянсько-індійської міжзоряної ракети.

Ткачук знав Рамеша лише заочно, переважно з моїх розповідей. Я ж познайомився з ним у Софії на одному з симпозіумів по космічній техніці в рамках міжнародного співробітництва за програмою «Інтеркосмос». Уже тоді сорокарічний доктор Сінгх був визнаним спеціалістом в галузі мініатюризації електричних та електронних схем, і з його авторитетом рахувалися фахівці найвідоміших фірм. Відтоді ми бачилися ще чотири рази на міжнародних конференціях, якщо не рахувати заочних зустрічей на сторінках наукових часописів.

І ось на початку минулого року доктор Сінгх був призначений одним з відповідальних виконавців третьої спільної радянсько-індійської космічної програми. Паралельно з нашим інститутом він займався розробкою комп’ютера-навігатора для першого космічного корабля, який улітку наступного року мав стартувати з міжнародного ракетодрому в Тхумбі.

Про Рамеша я знав не так уже й багато. Мені було відомо, що він належить до авторитетної в Індії общини сікхів. Його батьки були родом з Лахора — древньої столиці Пенджабу, який покинули після драматичних подій 1947 року, коли спалахнула війна між Індією й Пакистаном і частина території Пенджабу разом з Лахором відійшла до Пакистану. Родина Сінгхів подалася на південь — у Бомбей. Рамеш Сінгх навчався в Кембріджі у професора Гордона Маккензі. Закінчив аспірантуру в Московському університеті, де и захистив докторську дисертацію. Готуючись до майбутньої поїздки в Індію, я перечитав чимало історичної, географічної та економічної літератури, щоб скласти собі уявлення про місце майбутньої роботи. За останні два роки лише вирізок з газет і журналів назбиралося кілька Папок. В особі Сашка я мав вдячного слухача, який охоче засвоював від мене інформацію про цю екзотичну країну.

Поки Рамеш проходив митний контроль, Сашко не зводив очей з його густої смолянистої бороди, порівняно з якою його власна шкіперка виглядала надто непоказною. Не приховуючи заздрості, Ткачук запитав, навіщо доктор Сінгх так по-чудернацькому зачісує бороду догори по щоках. Я пояснив, що віровчення забороняє сікхам стригтися й голитися.

Та ось від натовпу прибулих відділяється висока постать доктора Сінгха. Він, посміхаючись, прямує до нас. Світло-сірий костюм у ледь помітну смужку, білосніжна сорочка, строгий темно-синій галстук, на голові яскраво-червоний тюрбан, під яким сікхи ховають своє довге волосся.

Зупинившись за два кроки перед нами, Рамеш, за давньою індійською традицією, склав долоні човником і злегка вклонився. Затим ми міцно тиснемо один одному руки вже по-європейськи. Привітавши дорогого гостя з прибуттям на українську землю, я представив йому свого заступника і одного з майбутніх консультантів проекту «Індра» кандидата фізико-математичних наук Олександра Ткачука. Відчуваючи всю важливість міжнародного контакту, Сашко поводився скромно й здебільшого згідливо кивав сократівською головою на мої репліки.

Розмова з індійським гостем затяглася до пізнього вечора. Ми з Ткачуком, професор Бандура і доктор Рамеш Абхар Сінгх сиділи в одному з номерів на шостому поверсі готелю «Україна». Після офіційного прийому в академіка Деркача вирішили продовжити обмін думками у невимушеній обстановці. А новин у нас, зацікавлених в успішному завершенні робіт, не бракувало.

Рамеш із щирим захопленням розповідав про успіхи своїх товаришів з індійського наукового центру в Тривандарамі та в Центрі супутників у Бангалорі, де у розпалі монтаж суперкомп’ютера і куди незабаром повинні прибути ми, радянські спеціалісти, для консультації та конкретної допомоги при монтажі й наладці НВІСів, виготовлених нашим інститутом.

Співпраця з індійськими вченими та інженерами приносила обопільну користь. Ще наприкінці сімдесятих років колишня англійська колонія стала однією з небагатьох країн, яка власними силами створила електронно-обчислювальні машини