Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

четвертого покоління. Знаменитий Дослідницький центр телекомунікації у Нью-Делі та Корпорація по розвитку торгівлі і технології в галузі електроніки стали своєрідними візитними картками країни. Хіба могла уявити екс-метрополія, що її колишня колонія спроможеться запустити власний супутник? Проте це сталося. В 1975 році з радянського ракетодрому стартував «Арьябхата» — перший індійський супутник, названий на честь древнього астронома і математика. За роки, що минули відтоді, Індія нагромадила чималий досвід виготовлення космічної техніки, створила інфраструктуру для виробництва космічних систем та апаратів. А тепер наша міжзоряна ракета на ядерному паливі з найсучаснішим електронним астронавігатором — суперкомп’ютером «Індра».

— Черчілль, напевне, в труні перевертається, — кинув репліку Сашко, порушуючи правила світської бесіди.

— Не інакше, — засміявся Рамеш. — А свого часу, напередодні проголошення незалежності Індії, він мав необачність висловитися: «Солом’яні чучела — ось кому ми віддаємо Індію».

— Словом, тут якнайкраще справдилася наша приказка: не кажи гоп, поки не перескочиш, — докинув я.

— Що стосується випадку з НВІСами для суперкомп’ютера «Індра», то ніхто не знає, коли можна буде сказати це сакраментальне «гоп». Чи не так? — мовив Сашко, іронічно глянувши на мене.

Ці слова заінтригували гостя, і Ткачукові довелося детально інформувати його про історію зі скарабеєм та метаморфози з НВІСами.

Дещо доктору Сінгху було відомо: західні журнали писали про дивну знахідку у скіфському кургані. Проте відомостей про досліди над скарабеєм вони, звичайно, не могли навести.

— Ви дуже добре зробили, що не дали поживи західним газетярам. Це могло б лише зашкодити, — задумливо мовив Рамеш. — Як мені тепер видається, містер Ткачук має цілковиту рацію: в даній ситуації справді рано говорити «гоп», — індієць усміхнувся, вимовляючи незвичне для нього слово. — І ось що я хочу сказати. Мій приїзд до Радянського Союзу пов’язаний не лише з роботами по суперкомп’ютеру. За планом робіт і консультацій в Інституті проблем передачі інформації я мав приїхати пізніше. Передчасний візит викликав… скарабей. Так, так. Саме ваш скіфський скарабей. Втім, не лише він. Навіть з тієї інформації, яку опублікувала преса, я прийшов до виснозку, що ключ до розгадки таємниці скарабея криється у староіндійській легенді про камінь Чінтамані.

— Чінтамані? — в один голос перепитали ми.

Такого повороту подій ніхто з нас не чекав.

— Так, саме Чінтамані.

Рамеш витлумачив нашу активну реакцію просто як бажання уточнити незвичну для європейського вуха назву «Чінтамані». Тому не помітив, якими багатозначними поглядами обмінялись ми, і продовжував:

— Індійський письменник Нарайана любив повторювати, що дев’яносто відсотків міфів знають, розуміють і цінують усі жителі Індії незалежно від того, вміють вони читати і писати чи ні. Хоча реактивні літаки вже давно прокреслили інверсійні смуги над Індостаном, хоча індійські ракети і супутники з космосу розглядають свою древню країну, всякий житель Індії, замислюючись над загадкою життя, знову і знову звертатиметься до найдревніших легенд і переказів.

— Хіба сучасна теорія великого вибуху не є такою ж невизначеною, як давньоіндійські міфи? — запитання само зірвалося з моїх уст, і я навіть пожалкував, що висловив його, бо Рамеш якось осудливо глянув на мене і коротко кинув:

— Саме цю невизначеність ми й покликані розкрити.

Він стрімко наблизився до журнального столика, на якому лежав його брунатний аташе-кейс. Дістав нотатник у червоній обкладинці і, вмостившись на дивані навпроти нас, зі співучою інтонацією почав читати:

«Вішну, володар і повелитель Всесвіту, спочивав, поринувши у роздуми про лотос, квітка якого виникла, коли він до неї доторкнувся і вилив у неї свої золоті промені… Він думав про те, що було тоді, коли ще нічого не було… Коли не було нґбуття, ні небуття. ні повітря, ні небокраю… Ні смерті, ні безсмертя, ні дня, ні ночі… Були лише мороком оповитий морок, пітьма й одвічне хвилювання. Єдине, пустельне. Вкрите порожнечею, народжене із власного полум’я. Ніхто не знає, звідки почалося й виникло творіння. Навіть всемогутньому Вішну не відомо, що було тоді… Слухай! Крилатий кінь Лонг-ту, кількома стрибками подолавши безмір, приніс на священну землю Індри шкатулку із священним каменем Чінтамані, який породив на земній тверді три Зоряні Реліквії. І стало їх четверо. Матеріал, з якого було виготовлено камінь, походив в іншого світу і володів дивовижною властивістю — він усе знав, усе пам’ятав… Зоряні, або, як їх ще називали, священні, Реліквії всотували усе. що бачили довкіл. Ці збирачі нового світу, його пізнавачі зв’язані з Чінтамані надійними силами-променями, невидимими для людей. Вони могли прибирати будь-якої подоби, коли це було потрібно для безпеки їхньої. Мов невидимими щупальцями. Чінтамані зв’язаний зі своїми осколками, може примусити їх переміщатись як завгодно у просторі, проте це станеться тоді, коли настане Час Гігантів… А до його настання Зоряні Реліквії зберігались у найдосконаліших із людей, у наймудріших…