Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

— Так точно, впізнаю.

— Задні дверцята зліва, ваше місце буде там. І не запізнюйтесь. Може статися, що ви сьогодні будете дуже потрібні.

— Слухаю… А як же вони?..

— Не турбуйтесь. Можете спокійно дивитися матч, — полковник швидко пішов на західну трибуну слідом за тими світлими плащами і зник в натовпі, а Дениско побіг на східну трибуну.

На такому матчі йому довелося бути вперше. Грали команди — претенденти на звання чемпіона країни. До початку матчу лишалося півгодини, але трибуни вже були переповнені. Вони стримано гули, і від гомону, від оцієї маси людей, які застигли в чеканні, від думки про те, що ось зараз почнеться хвилююча боротьба сильних, талановитих і добре натренованих футболістів, кращих серед гравців двох міст, — від усього цього Денискові розпирало груди такою глибокою радістю, яку він переживав тільки в дитинстві, коли підходив до своєї сільської школи і чув на майданчику глухувате гупання м'яча.

Тоді Володя Дениско захлинався раптовою радістю, яка перехоплювала подих, і, підстрибнувши та крикнувши щось нескладне й дике, пускався бігти і біг так шалено, наче від його бігу, від того, як швидко він вилетить на майданчик перед ворітьми і заплеще в долоні, вимагаючи паса, залежала доля принаймні всього світу. Це відійшло і відшуміло давно, але кожного разу, потрапляючи на футбольний матч, він переживав ці щасливі, святі хвилини якоїсь буйної радості.

Дениско пройшов на своє місце, оглянувся і перевів погляд на поле. Воно було зелене і рівне, наче килим, і, лейтенантові здавалось, теж чекало початку гри. Навколо нього йшли гарячі суперечки болільників, висловлювалися припущення щодо результату матчу: адже східна трибуна — це місце найзавзятіших, найекспансивніших глядачів. Одним словом — це трибуна справжніх болільників.

Інтелігентний, добре одягнений дідок з професорською борідкою суворо дивився на Дениска через окуляри й сердито говорив, наче лаявся:

— Оця гра — краща в історії футбола нашого міста. Приїхала видатна команда! Що? Скажете, ні?

Дениско всміхався і мовчав.

— Я вас запевняю, що гра буде безпрецедентна. Мені довелося в минулому році в складі делегації бути в Західній Німеччині, бачити їхній матч з Англією. Ото гра! Хіба це можна передати словами? Чи коментатори щось варті проти самого видовища? Ні, недаремно раби Риму виступали під лозунгами «Хліба й видовищ!». Мені й хліба не треба, аби матчі дивитись. Та ще отакі.

— Дідусь без хліба, на пирогах би перебився, тільки б матчі дивитись, — пожартував хтось із молодих хлопців, і старий доброзичливо засміявся.

Незабаром почалася гра, і Дениско забув усе на світі, він був там, на полі, серед футболістів, бурхливо переживав їхні радощі і страждав від невдач.

Зовсім інакше поводився на стадіоні полковник. Він спокійно пройшов на своє місце на західній трибуні, байдуже глянув збоку в ложу і, помітивши там трьох у білих плащах, відвернувся і став дивитись на поле. Коли з'явилися футболісти і привернули увагу всіх глядачів, він непомітно глянув ще раз на отих, в світлих плащах. Полікарпов сидів посередині. Полковник встав і проходом поміж секторами пішов нагору. В проході біля входу в ложу нікого не було. Він спинився і майорові, що стояв в дверях, тихо сказав:

— Троє в білих плащах. Середній.

Майор кивнув і повернувся до нього спиною. Полковник підійшов до кіоска, купив цигарок і, трохи погулявши по алеї, пішов на своє місце. Майор так само стояв на дверях. Полковник швидко й тихо сказав:

— Якщо залишить ложу сам, сповістіть мене і беріть на виході із стадіону. Запам'ятайте, на виході! Одразу ж за хвірткою.

Майор кивнув, і полковник пішов далі.

Але Полікарпов не вийшов з ложі, доки не закінчився матч. Коли вдарив гонг, полковник встав і швидко пішов до виходу. Він уже сидів у машині, коли задні ліві дверцята машини відчинились і на сидіння впав Дениско, збуджений і веселий.

— От матч так матч! — гукнув він і раптом спитав: — Іван Остапович, а чого це ви сіли ззаду?

— Так треба. Ви, лейтенанте, зараз виключіться на хвилинку з матчової ситуації, — полковник обірвав мову і жовтуватою занавіскою закрив бокове скло. — Ось вони.

Мелькнули три світлих плащі, в ту ж секунду передні дверцята відкрились і поряд з шофером сів майор державної безпеки.

— Прив'яжи оцього б'юїка, — сказав він шоферові. — І не відпускай.

Троє сіли в свою машину, трахнули дверцятами. Б'юїк пустив в радіатор ЗІМа хмару диму і покотився.

— Держися ближче до нього, — кивнув услід б'юїку полковник, — бо тут відітруть і тоді не доженемо нізащо.

— Який план? — спитав майор, обернувшись до полковника.

— Лишається один вихід: зупинимо, і ти перевіриш документи.

З потоку автомашин, що пливли від стадіону повінню, б'юїк завернув у тихий провулок.

— Вася! — сказав полковник. — Обійди його на наступному кварталі.

— Слухаю, Іване Остаповичу! — посміхнувся шофер і прибавив газу. — Це ми можемо!

Шофер б'юїка, очевидно, помітив, що його доганяють, і поїхав швидше.

— Сигнал! — наказав майор.

Пролунав низький, сердитий сигнал, які є тільки в машинах особливих призначень, але на б'юїку не звернули на нього уваги. Він помчав ще швидше, і відстань між машинами почала збільшуватись.

— Придави його, — спокійно сказав полковник. — А ви, лейтенанте, — звернувся він до Дениска, — приготуйте зброю. Полікарпов так не дається.

Полковник сидів, вільно відкинувшись до спинки сидіння і склавши руки на колінах. ЗІМ загув, наче літак, і одразу порівнявся з лівим сигнальним ліхтарем. Знов довгий, низький і вимогливий сигнал. На великій швидкості ЗІМ почав обганяти б'юїка. Через плече шофера Дениско помітив, як стрілка спідометра переповзла за «100» і пішла далі.

— Це неспроста, — сказав майор.

— Побачимо, — відповів полковник. — Вася, піджимай його