Вольфганг Шрайєр - П'ять життів доктора Гундлаха

й відвагою, але цього разу те сяйво його зовсім не зігрівало, воно здавалося чужим і далеким від дійсності. Гундлах укотре подумки перебіг схему їхньої дороги: з аеропорту до столичного готелю «Майя», там, щоб замести сліди, найняти машину й дві години їхати автострадою Інтерокеаніка на південь, потім звернути праворуч і Панамериканською автострадою прямувати до самого Ла-Бреа, ну а там уже поряд кордон. Він розтягся кілометрів на триста, осторонь від доріг, і майже не охоронявся; тут була широка зона звільнених районів, небезпека могла загрожувати хіба з повітря.

Різкий поштовх, виск гумових коліс, що торкнулися бетону, й літак покотився смугою аеропорту. Задушливе повітря, штовханина, Гундлах узяв свої речі, потім, поки підкотили трап, тривала нестерпна тиша; нарешті вони вийшли з літака. Настрій раптом зіпсувався, серце ніби обірвалось, ледве він уявив собі прибуття до Сальвадору. Гундлах уже точно не пам'ятав суми, яку пощастило зібрати, та її вже досі, напевно, переказали в Сан-Сальвадор. Це був їхній внесок у загальну справу. В його голові ще роїлися думки, але вже якісь розпливчасті. Недовіри до нього, чужинця, як тоді в Мехіко, мабуть, уже не буде, хоча в керівництві не обходилося без суперництва; він розраховував лише на Гладіс, її авторитет, дружбу й любов… Романтична хвиля, яка несла його до берегів цієї країни, виявилась ілюзією, земля тутешня була кам'яниста й не менш страшна, ніж бурхливе море.

Тегусігальпа, розташована високо в горах, зустріла їх веселим гамором і блакитно-білими прапорами. Гондураська столиця була сонячним курортом, запах живиці та барвистих квітів змішувався з бензиновим чадом, обрій обмежували лісисті гори.

— Шановна сеньйоро, — звернувся до Гладіс чоловік біля проходу, — скиньте, будь ласка, ваші окуляри.

Гладіс навмисне повільно виконувала його вказівку, тим часом другий службовець узяв паспорт Гундлаха.

— Скільки ви збираєтеся тут пробути? — запитав він.

— Три-чотири дні, якщо цього вистачить, щоб побувати в Копані, — чемно відповіла вона своїм приємним голосом. — Щонайбільше тиждень…

— Ви подорожуєте вдвох?

— Я перекладачка сеньйора Рокемона, — відповіла вона.

Гладіс говорила надто багато, її безтурботність була нещира, й це впадало в око, особливо натреноване… Паспорти в них забрали. Гундлахові перехопило дух, він ніяк не міг позбутися неприємного відчуття страху. Це вже була двадцята країна, в їхніх паспортах повно штампів, і завжди все миналося; тут теж не повинно нічого статись. Проте рух черги припинився, їх чемно попросили пройти за скляні двері. За ними сидів офіцер, акуратний, навчений тонких манер у поводженні з туристами, очевидно, з прикордонної поліції або митниці. На столі перед ним лежали папери, ліворуч висів кольоровий портрет президента в генеральському мундирі.

— Щось негаразд? — запитав Гундлах англійською мовою.

— Ваша мета, містере Рокемон, — руїни Копана? — замість відповіді спитав офіцер.

Гундлах кахикнув.

— Якщо дозволите, — несміливо мовив він.

— Я не маю нічого проти. — Офіцер перегортав сторінки Гундлахового паспорта. Він був чистий. Навіть кубинці не поставили там штемпель.

Коли внесли їхні речі, Гундлах спитав:

— Може, ми порушили якийсь митний закон?

— Та що ви, це нас мало цікавить… Щоправда, я маю наказ, який змушений виконати… Вас обох розшукує сальвадорська поліція, мені дуже прикро.

— Але ж на якій підставі? — У Гундлаха навіть голос пропав.

— Вас підозрюють у викраденні людей і вбивстві, ми тут просто безсилі…

У Гундлаха наче щось обірвалося всередині.

— Я хотів би поговорити з моїм посольством, — над силу мовив він.

— З яким: французьким чи німецьким? — уїдливо запитав офіцер.

Гундлах мовчав, коліна були ніби з воску. Скляними дверима несподівано ввійшло двоє військових, які вправно заломили йому руки й зв'язали. Один з них мовив:

— Не ображайтесь, ми лише виконуємо свій обов'язок.

Гундлах майже нічого не розумів. Хвиля, на якій він плив, з гуркотом прокотилась над ним. Мовби здалеку він почув розпачливий голос Гладіс:

— Це абсурд, я представниця політичної місії… Тому від її імені… прошу захисту згідно з конвенцією про притулок для політичних осіб…

Гундлах чув слова про якесь право і недоторканість дипломата, але нічого до пуття не міг збагнути. Він уже не міг навіть поворухнутись, і в голові промайнула думка, що це кінець. Відчайдушно напруживши всі сили, Гундлах обернувся й побачив Гладіс перед гофрованим склом, побачив сльози на її обличчі й спробував заспокоїти її:

— Не плач, ми й це витримаємо.

Він мовив це по-німецькому, і вона нічого не зрозуміла; коли їх вивели, Гундлах повторив ці слова французькою мовою. Гладіс кивнула, хоча він і сам не вірив у те, що говорив.

3

Це були мандри пеклом, вони не мали краю й вимотували нерви. Фіналом їхніх митарств, очевидно, буде знищення. Той ящик, у якому їх везли, не мав вікон, чути було лише ревіння мотору, тхнуло мастилом, потом і шкірою, смерділо війною й кров'ю, їх привезли на аеродром, де стояли бойові машини в зелено-рудому камуфляжі. Годині о третій дня їх увіпхнули у вертоліт, де сиділо вісім парашутистів і два пілоти. Гундлах знав цей тип вертольотів, вони вже років двадцять були на озброєнні американської армії, літали дуже повільно й з величезним гуркотом. До Гладіс неможливо було заговорити, між ним і нею сиділо троє солдатів, а ще п'ятеро — навпроти, спинами до стіни, де був прочинений люк. Та й що б він міг сказати? Нахилившись уперед, Гундлах бачив її профіль, і їхні погляди зустрічались… Нічого доброго чекати не доводилось, жодних надій.

Засвистіли лопаті, загриміли мотори потужністю 600 кінських сил — аж у вухах позакладало, й Гундлах подумав: «Саме отак, напевно, й везуть до катівень». Режим перебував у скруті, він був засліплений люттю, немов поранений звір… Скільки ж їм ще летіти? Повітряним шляхом до Сан-Сальвадора лишалось кілометрів двісті, то була їхня станція призначення. Треба мати мужність, щоб підвестись у наручниках, переплигнути через оту річ, що лежить на підлозі, й кинутись у люк — він прочинений настільки, що можна вистрибнути. Це набагато краще, ніж, змирившись,