Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Цвітуть вишні, скоро розів’ється бузок.

Їхав у відрядження і згадував свого батька. Він передплачував багато газет, уважно перечитував, старанно підшивав. І страшенно не любив, коли хто рвав їх на цигарки або брав загортати сало, оселедці. Наче знав, що синові доведеться сповна відчути на своїй шкурі журналістську працю.

У відрядженні вперше зблизька побачив волинські пейзажі. Соснові бори, сади, повиті імлою. Зелені жита, ліси, озера… Квіти і трави на широких луках.

Снився дивний сон. Ніби нас із завідуючим відділом викликає редактор і звертається до мене особисто:

— Над чим працюєте?

— Я даю йому простір, — випередив запобігливо завідуючий. — Над чим хоче…

Намірився було відповісти, що збираюсь написати про попа, а редактор:

— Їдьте до голови колгоспу і зробіть хороший нарис. Та поводьте себе як належить. Запрошуватимуть обідати — не відмовляйтесь.

Прокинувся і посміхнувся: редакційні будні вже, як сіль, в’їлися в душу.

Але до чого обід? Ага, здається, відгадав: відгомін Прохоренкової оповідки. Розказував він. як їздив колись у Каховку писати про екскаваторника, а фактів — хоч плач — не міг узяти. І людина той екскаваторник хороша, і працівник чудовий, а на слово — скнара. Зажурився Прохоренко: відрядження зривається. А поруч, у сусідньому номері, жив Олександр Довженко — збирав матеріал для «Поеми про море».

«Чого журитесь?» — спитав Довженко.

«Та, — знітився Прохоренко, — герой не розкривається».

«А де ви з ним розмовляли?»

«На роботі».

«При людях?»

«При всіх, які були».

«То ж то й воно. Ви припустилися помилки».

«У чому?»

«У підході до героя. Хочете, підскажу один з варіантів?»

«Ще б пак!»

«Підіть з ним після роботи повечеряти. Посидіть, погомоніть про те про се… Хай він повірить вам, що ви — теж людина, а не, вибачте, бюрократ з авторучкою…»

Прохоренко послухав. І справді: заговорив екскаваторник, розкрився. І нарис вийшов путній.

У нашому ділі «взяти матеріал» — теж майстерність.

А ще Прохоренко оповідав, як Остап Вишня їздив до Макара Посмітного. Знайомі вони, тобто Вишня і По-смітний, були й раніше, не раз зустрічалися на республіканських нарадах у столиці. А то Вишні доручили написати нарис про цього відомого на Україні голову колгоспу. Приїздить він до Макара.

«Здрастуй, Макаре», — були вони на «ти».

«Здрастуй… Ну, то з чого почнемо?» — питає одразу Посмітний.

«З борщу, Макаре, з борщу».

Сіли вони їсти борщ. їли день, їли другий, їли третій. На четвертий Посмітний і питає:

«Слухай, Остапе. До мене приїздило багато різних кореспондентів. Вони за кілька годин списували цілі блокноти. А чом ти нічого не записуєш, нічого не питаєш?»

«А нащо питати: ти ж все одно нічого не знаєш!»

І жартома наче сказав Вишня, а Посмітний образився. Як це він, ветеран колгоспного руху, герой, депутат і т. д. — нічого не знає!

«Не знаєш», — стояв на своєму Остап. І визирнув у вікно.

А саме вивели до колодязя бугая напувати.

«От як, — питає Вишня, — звати отого бугая?»

Посмітний тик-мик…

«Бачиш: я ж казав, що ти нічого не знаєш», — засміявся Вишня.

Після того Посмітний переписав у свій записник клички бугаїв, коней, корів. Вивчив, як своїх людей.

А Вишня поїхав собі.

«Ну, — гадав Посмітний, — борщем почалося, борщем усе й кінчилося».

Аж через певний час отримують «Радянську Україну». А в ній на другій сторінці — нарис «В гостях у Макара Посмітного».

Казав Посмітний опісля:

«Багато до мене приїздило кореспондентів, багато писало. Але так, як Вишня, ніхто не зумів».

Подати матеріал у нашому ділі — не менша майстерність, ніж узяти.

На околиці Волинська, недалеко від Стиру, над лугом, височать руїни фортеці. Гора доволі висока, звідси відкривається вид на вулицю Леніна, на все місто.

Унизу, на лузі, шикуються стовпи високовольтної лінії. А під ними, в очеретах, кумкають жаби. Повіває вітерець, гонить хвилю за хвилею по тирсі, по житняках.

І поринаєш мимоволі у роздуми про минуле, про людей, що будували цю фортецю, про січі, що точилися біля його стін, про вітри століть, що донесли до наших днів стільки таємниць, а ще більше — відкриттів…

На гору піднімаються хлопець і дівчина.

І до них торували ту стежку пари. Стіни списані іменами, прізвищами, датами… Є напис 1700 року. Вчитуєшся в ті подряпини і мовби хочеш заглянути в товщу віків, уявити долю тих людей, що ходили тут, і людей взагалі. Про що вони думали, говорили?.. Які в них були мрії, ідеали? Яке життя? І чи не хотіли вони тоді уявити, побачити нас, мене?

Каміння, каміння… Трави, трави… Кумкають жаби, дзвенять над землею дроти…

І находить на мене бажання писати, писати! Стільки виникає тем, вони чіпляються одна за одну, не знаю навіть, з якої почати.

Вони рвуть, шматують душу.

Засісти б за стіл і не піднімати голову, поки не охолоне рука.

А вітер часу шумить, жене — все вперед і вперед, ніколить…