Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

КОНСПЕКТ ДЕВ’ЯТИЙ

Ми у літніх військових таборах, на перепідготовці. Сонце зустріли в дорозі — ішли полем, полем… Потім екіпірувались. Звикаємо до форми, підшиваємо комірці.

Розбишака пародіює Пироженка:

Блиснуло сонце жовтим гарбузом Крізь розірвані підштаники хмар. ЛИСТ ДО ОЛІ

Як тобі почати листа? Я ж солдат. А солдати, як правило, пишуть: «посилаю свій нудний солдатський привіт». Сьогодні неділя. У нас теж вихідний. Хлопці розбрелися по степу, як руді миші, а з одного намету лине мелодія — хтось грає на акордеоні. Вітер травинки колише і смуток навіває…

Ми — Охмарбай, Гайдук, Шапковал і я — поголили голови і дуже смішні. Особливо Охмарбай. Він став схожий на породистого турка. Тепер його називають Осман-бай.

А загалом солдати ми симпатичні: у погонах, обмундировані, за халявами — алюмінієві ложки… Дуже любимо ті хвилини, коли йдемо строєм. Тоді навіть співаємо «Марусю». «Маруся, раз-два-три калина, чорнявая дівчина в саду ягоди рвала…»

Розбишака лежить поруч у траві і складає нову пародію на Пироженка:

Він спить — і бачить дивний сон, Неначе в полі гарбузи, Неначе в полі гарбузи Хропуть натхненно в унісон. Йому ввижається вві сні, Що роблять кашу з гарбузів, Що роблять кашу з гарбузів, Яка народжує пісні…

Я слухаю Розбишаку, а ще більше передзвін трави з вітром. Десь сюрчить трав’яний коник… А це чую голос Білена Кобзаря: «Юрію, подивись у небо». Над нами кружляє шуліка. «Жодного разу не махне крильми. Мабуть, гарно йому дивитися згори». — «Він бачить нас з тобою, трави, квіти…» — «Лірик ти, Юрію, а він на лірика не схожий».— «Хто?» — «Шуліка. Це птах хижий. І його цікавить насамперед здобич, а не квіти. Не все красиве зовні красиве в своїй суті». — «Філософ ти, Кобзарю». Наш діалог обривається, бо Вілен іде до іншого гурту.

І вже звідти чути:

— Як хороше жити!..

— А що таке — жити?

— Робити щось корисне для себе і людей.

— У чому сенс користі?

— У праці.

— Ти знайшов, виходить, себе?

— Так.

— Толстой шукав вісімдесят років і не знайшов, а ти…

— А я знайшов.

— Працювати?

— Працювати.

— Навіщо ж ти пішов учитися? Вантажив би вагони, баржі…

— Мені здалося, що так буде краще.

— Чому?

— В університеті я навчився розбиратися в тонкощах буття. Цей шлях, на котрий я став, розширив мій світ.

— А до університету ти ні в чому не розбирався?

— Розбирався, та не дуже. Хіба можна порівняти знання, з якими ти прийшов у вуз, з тими, які там одержав?

— Ти став сильніший?

— Став.

— Тобі не страшно вирушати в плавання?

— Принаймні зі знаннями надійніше, певніше…

— А якщо життя скаже: будь вантажником знову.

— Знову ним стану. Та знання залишаться зі мною. І я відчуватиму себе завжди людиною, що знає світ…

— Ти його пізнав?

— Не зовсім, та прагну до цього.

Вітер несе розмови, як голос людського безсмертя. Минатимуть віки, і нестиме він їх уже з інших вуст, але будуть ті розмови такі ж нескінченні, романтичні, освячені юнацькою жагою краси. І через тисячі років любитимуть люди життя, як ми любимо, і хотітимуть жити і прагнутимуть пізнати його.

Оповім ліпше про ротні вчення. Знаєш, як вони проходили? Спека — тридцять градусів за Цельсієм, а ми в повній бойовій викладці.

Мусік сказав:

«Білокрил навіть блокнота з кишені не виймає».

Нерви напружені, піт заливає очі, на гімнастерках проступає сіль.

Ще недавно, коли ми шикувалися, почулась команда:

— Рівняйсь на груди четвертого чоловіка!

Тихо стало, як у вусі. Потім:

— Слободян! Що ви крутите головою?

— Шукаю груди четвертого чоловіка.

Тепер уже на гумор не тягне.

Ідемо в атаку. Степом, яром, знову степом… Ми — піхота. Проповзли танки, і нас підкинули трохи бронемашини, га настав час спішуватися. Більше того, в небо звилася ракета — гази! Потім був «ядерний удар». Ми задихались від спеки, а тут ще протигази, захисні костюми… І не просто прогулянка — атака!

Нарешті все стихло. Взяли «висоту». Дійшли до скирти, що височіла серед проса. Припали до землі-матінки. Ніжна хвиля колихнулась у серцях від того, що атака була несправжня, учбова, що серед нас нема ні вбитих, ні поранених. Є лише втома, яка холоне в жилах, наче літепло під приємним повівом повітря…

Сідає сонце. Пропливають підчервонені вечором хмари. Вітерець перекочується по волоссю проса, наче наша мова:

— Я мріяв колись про військове училище.

— Я теж.

— А мій батько хотів бути істориком. Війна перебила. Тепер каже: учися, сину, хай у твоєму щасті стане й моє…