Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

У поведінці чоловіка, крім надмірної лаконічності — «так», «ні», «не знаю», не було нічого незвичайного, але час від часу він ніби заговорювався — часом у його мові прохоплювалися слова «ворог народу», «сукотник» і подібне до того із ненормативної лексики минулого століття. Згадував якихось Солодкого, Ксилантія і Костю, а також дивне ім’я якогось Мардука. На запитання психолога, що вони за одні, чоловік відповідав: «Не знаю». Не знав він і звідки синці на обличчі та слід на зап’ясті. Коли принесли його речі, він, перед тим як перевдягтися, попрохав дозволу піти в душову і довго там мився. Тим часом адміністратор потелефонував родичам у Вінницю і вони домовилися, що по нього приїдуть. Психолог наполягала покласти чоловіка на обстеження у психлікарню, але адміністратор сказав, що це мусять зробити за місцем проживання, у Вінниці.

На цьому коротка інформація закінчилася.

«Учора минуло тридцять п’ять днів, як зник вінничанин, — подумав я. — Отже, він зник одразу ж перед вальпургієвою ніччю. Тієї ночі, коли дух мій ширяв над горою Броккен. Все правильно, в його плоті паразитував мешканець астрального світуцілих тридцять п’ять днів. Чоловік ще добре відбувся. Якби все пішло за сценарієм замовника, він став би довічним виконавцем акцій, що їх розробляють темні Орба і їхні агенти у земному світі. Втім, може, й не довічно, а до пори до часу, поки йому хтось не вкоротив би віку, або ж на цілком законних підставах не запроторили б на довічне ув’язнення.

Моїм першим бажанням після прочитання замітки було зв’язатися з Костею, але там не відповідали. Я ще кілька разів набирав номер, а тоді сів перекусити… Давалося взнаки полуденне сонце, хоча під жовтим глеєм його промені не так дошкуляли, як під чорною гряззю. Подумав і про маскування: хтось, хто раніше бачив мене вкритого чорним мулом, навряд чи впізнав би тепер у жовтій масці на все тіло.

Минали години, сонце вже підкочувалося до заходу. Я почав вгамовуватися від прочитаного в газеті, як раптом у прибережній тиші пролунала мелодія телефону. Дзвонив Костя.

— Ти мене змусив сьогодні пережити ще раз недавню подію, — сказав він після привітання. По миті пояснив: — Переглянув же відеосюжет, який ти надіслав моєму колезі-медику. Це ж треба! Я був справді на волосинку від смерті. Ми з приятелем збільшили пики отих — на мить він затнувся, — ну, ти знаєш про кого йдеться, коли один з них заніс над моєю головою товсту арматурину… Цьому доказу немає ціни. Я скопіював твій ролик на два диски.

— Ти читав учорашню «Вечірку», — перепинив я словопотік лікаря.

— А до чого тут газета?

— Там пишеться про того, хто мало не… — я мить повагався, — не відправив тебе у край без вороття.

На тому боці запанувала тиша. По часі почулося:

— Газета далеко від тебе?

— Ось під рукою. Можу зачитати.

— Стаття велика?

— Ні, коротенька.

Я почав читати. Коли дійшов до ненормативної лексики, на тому боці хихотнули. Раптом відчув, як пробіг холодок по ногах після того, як прочитав раніше пропущене. Тепер я читав: «згадуючи якихось пісьмєнніка, Солодкого, Костю і Ксилантія, а також назви чи ім’я якогось Мардука».

— Чого ти замовк? — озвався Костя.

Я вдав, що загубив рядок.

— Ага, ось…

Пауза, яка настала після того як я закінчив читати, затягувалася. Вже подумав чи не перервався зв’язок, та нарешті Костя подав голос:

— У тому, що я почув, є два моменти: позитивний і негативний. Позитивний, бо знайда нічого не пам’ятає і, отже, не може бути свідком свого викрадення. Негативний… — На мить лікар затнувся. — Негативний краще обміркуємо не по телефону, бо я вже й так наговорив. Зв’яжемося. Бувай.

Виходячи з трамвая на Лузанівці, я помітив віддалік знайомий легковик. Вдаючи, що мене цікавить лоток з напоями, пройшов ще з півсотню кроків по ходу трамвая і купив дві пляшки пепсі-коли. Помилки не було — за кермом сиділа Рита, а поруч — Бакс. Я пішов назад, потім повернув у бік моря.

Костя очікував на тій самій лавці, що й минулого разу. У строкатому потоці людей, які прямували на пляж, він був зовсім непомітний. Біла безрукавка і сірі штани з плащівки робили його схожим більше на тінь, аніж на саму людину. Він не відмовився від напою, а тоді уважно подивився на моє обличчя.

— Мушу сказати, що на тобі заживає, як на собаці, — мовив, ковтнувши пепсі-коли. — Принаймні відкритих ран уже немає. Рубці… А що ти хочеш — гангрена шкіри. — Завваживши як по цих словах змінилося моє обличчя, він пояснив: — Ця хвороба аналогічна віспі. У тих, хто її переніс, лице у вирвочках. Про таких кажуть: на пиці «чорти горох молотили». Батько всіх народів також переніс цю недугу.

За мить Костя витяг з барсетки, що лежала збоку, круглу коробочку; відкривши, тицьнув пальцем у мазь і почав мастити нею мої шрами.

— Це ліки, які сприяють заживленню виразок і водночас розсмоктуванню рубців, — пояснив. Потім закрив і дав мені. — На ось. Наноситимеш п’ять разів на день. Десь за тиждень тільки плями залишаться.

— А плями довго будуть?

— Усе життя. Та не переймайся, — заспокоїв він. — За кілька років їх важко буде помітити. А в літню пору, під засмагою, і зовсім не розпізнаєш.

— А де Ксилантій?

— Там, де ти залишив його минулого разу — в котельні.

— То про що ти хотів, щоб ми погомоніли? — нагадав я про телефонну розмову.

— Погомоніти є про що, — відказав Костя. Якийсь час він мовчав, хтиво розглядав постаті жінок, що проходили повз нас, а тоді спитав: — Не помітив Хвоста за собою?

— Того, якого б помітила земна людина, не завважив. Ні сьогодні, ні вчора, ні позавчора.