Сей Сенагон - Записки в узголів’ї

занадто темно, я вже зовсім нічого не бачу. До того ж, пензлик мій уже майже стерся й не пише. Додам лише дещо.

У цій книзі я писала про все, що відбувалося в мене перед очима, що хвилювало моє серце. Книгу я писала в тиші, в глибині своєї кімнати, там, де я думала, її ніхто ніколи не побачить.

Дещо в ній сказано занадто різко, і може, на жаль, завдати прикрощів деяким особам, засмутити їх. Боячись цього, я завжди ховала свій рукопис від інших, допоки він не потрапив до рук однієї людини і не отримав популярності.

А почала писати я свою книгу ось як:

Одного разу до палацу прийшов дайнаґон і приніс імператриці цілу купу паперу.

– Що ж мені з цим робити? – запитала імператриця.

– А мені вони якраз би знадобилися для моїх записок, – сказала я.

– Ну то й добре. Забирай усе! – відповіла імператриця.

Ось так я отримала подарунок і почала писати, допоки не закінчився останній аркуш. Писала я про все, про все на світі, інколи зовсім про незначні речі та нісенітниці.

Пишу я тут про те, чим багатий наш світ, про людей, яких я люблю більше за все.

Пишу про тварин, рослини, про вірші. Пишу вільно, про все, що захочу, і нехай мене люди осудять, мовляв: «Це не виправдало наших очікувань… Пише тут про всілякі дурниці…».

Та я пишу для власного задоволення про все, що спадає мені на думку. Хіба можна мої нариси навіть порівнювати зі справжніми книгами, написаними за всіма правилами?

Та все ж знайшлися добрі люди, які, прочитавши це, сказали: «Це прекрасно!». Я була дуже здивована. Та й не треба дивуватися: багато хто знаходить цікавим те, що для інших зовсім непривабливе.

Лише одне я можу сказати: шкода, що ця книга потрапила до рук людей.

322. Чюджьо Лівої гвардії

Чюджьо Лівої гвардії Цунефуса, коли був правителем провінції Ісе, якось прийшов до мене додому.

Циновку, що була на веранді, підсунули гостю, не помітивши, що на ній лежить мій рукопис. Я поквапилась і хотіла забрати рукопис, та було вже пізно: він узяв його з собою. Побачила я рукопис своєї книги лише через тривалий час. Відтоді мою книгу побачив світ.

323. Те, що, на мій погляд, є чудовим

Я завжди розповідаю оточенню про те, що, на мій погляд, є чудовим.

Однак у книзі я написала й про те, що мені не здається таким, а цим когось, мабуть, образила.

Я писала про те, що мені цікаво, або про те, що цікавить інших: про різні історії, про все, що відбувається в нашому світі, про грім, про вітер, про дощ, про сніг…

Є люди, які не їдять гусячих яєць, не звертають уваги на квіт сливи. Навіть серед сільських дітей є такі, що не будуть зривати в’юнка, а потім викидати його. Тобто є такі люди, котрі мають зовсім іншу думку, ніж усі. Люди, які будуть читати це, безумовно, заперечуватимуть дещо, тут написане.

Примечания
1

Дзуйхіцу (随筆, досл.: «услід за пензлем») – філософсько-ліричне есе, сповідь; оригінальний прозовий есеїстичний жанр літератури середньовічної Японії, особливістю якого була необмежена свобода письма автора, без будь-якого заздалегідь складеного плану чи сюжету, тобто вільне «слідування пензлю», коли автор записував в окремих, не пов’язаних єдиним стилем, темою та сюжетом розділах (данах) особисті переживання, почуття, емоції, різноманітні роздуми, власні філософські міркування, цікаві спостереження, спогади тощо.

(обратно) 2

Переклад здійснено за виданням: 枕草子・(訳・松尾聡, 永井和子) ・本古典文学全集・11・小学館・1974年 [Макура-но соші. Ніхон котен бунґаку дзен-шю] [Записки в узголів’ї /Коментарі Мацуо Сатоші, Наґаі Кадзуко] // Повне зібрання творів давньояпонської класичної літератури). – Т. 11. – Токіо, Шьоґакукан, 1974. Оригінал твору не зберігся. На сьогоднішній день існує декілька десятків його значно пізніших списків, які датуються XIV–XX ст. На відміну від чудового російськомовного перекладу, зробленого у 1975 р. В. Марковою з одного з найпізніших списків цього твору, так званого «Маедабон» («Книга родини Маеда»), знайденого в 30-ті роки XX ст., україномовний переклад був виконаний Н. Бортнік на основі списку «Ноімбон» (яп.: 能因本 – «Книга Ноіна», XIV ст.), що надрукований у зазначеному вище академічному виданні. Текст «Записок» саме цього списку визнається японськими і зарубіжними фахівцями одним із найдавніших і, відповідно, ближчим до автентичного. Він є також найбільшим за обсягом серед усіх наявних списків цього твору.

(обратно) 3

Перший європейський дослідник японської літератури В. Дж. Астон (1841–1911) у книзі «Історія японської літератури» (William George Aston. A History of Japanese Literature». – London: William Heinemann, 1898 р.), описуючи загальне враження від «Записок в узголів’ї» Мурасакі-шікібу, не приховував свого захоплення та здивування: «Важко повірити, що це написано в Японії 900 років тому. Якщо ці нариси порівняти з будь-яким літературним пам’ятником, створеним в Європі у відповідний історичний період, то доведеться погодитися, що вони дійсно є прекрасним літературним твором. Скільки відкрилось би нового, якби придворне життя часів Альфреда чи Канута було змальоване саме таким чином!» [У. Дж. Астон. История японской литературы: От истоков до конца XIX века. Пер. с англ. / Вступ. ст. В. М. Мендрина; Под ред. и с предисл. Е. Г. Спальвина. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2012. – С. 86].

(обратно) 4

На думку відомого російського вченого-японіста, перекладача давньої японської класичної літератури В. Н. Горегляда, «Якби в хейанській літературі не було інших пам’ятників, окрім «Записок в узголів’ї» Сей-шьонаґон та «Повісті про Ґенджі» Мурасакі-шікібу, епоха Хейан все одно зберегла б за собою право називатися «золотою добою» середньовічної японської літератури. Цілком зрозуміло, чому на долю авторів цих пам’яток випало стільки захоплених епітетів з боку читачів, дослідників і перекладачав на інші мови» [Горегляд В. Г. Дневники и эссе в японской литературе X–XIII вв. – М.: Наука, 1975. – С. 97].

(обратно) 5

Йдеться про принца Тонері (676–725), який разом з придворним чиновником на ім’я Фуджівара-но Фухіто був офіційним укладачем другого за часом створення історико-міфологічного літопису «Ніхон-ґі» (або ще «Ніхон-шьокі» – «Аннали Японії», 720 р.).

(обратно) 6

Йдеться про імператора Ічіджьо (980 – 1011, роки правління: 986 – 1011).

(обратно) 7

Історію про те, як її рукопис «потрапив до рук однієї людини», Сей-шьонаґон описує в 322-му розділі своїх «Записок»: «Чюджьо (військове звання; сучас.: генерал-лейтенант. – І. Б.) Лівої гвардії Цунефуса, коли був правителем провінції Ісе, якось прийшов до мене додому. Циновку, що була на веранді, підсунули гостю, не помітивши, що на ній лежить мій рукопис. Я поквапилась і хотіла забрати рукопис,